Із цією метою Корд створив кібридів — тіла вирощувалися з людської ДНК, а зв’язок із персоною, що походила з Корду, відбувався через лінії «світло+». Проте відстежувати дії кібридів було важко, а в світі людей вони виглядали чужими. Кібриди ніколи не змогли би почуватися комфортно на планетах, населених мільярдами людських істот, з їхньою органічною еволюцією. Тому Корд і спланував зруйнувати Стару Землю й зменшити чисельність людської раси на 90 відсотків.
Корд планував також після загибелі Старої Землі інкорпорувати уцілілі рештки людської раси до свого всесвіту, населеного кібридами — використовувати їх як запас ДНК та для рабської праці, як ми з вами використовували андроїдів. Але відкриття, що планківський простір населений Левами, Тиграми та Ведмедями, і гарячкова втеча з цього простору ускладнила ці плани. Корд змушений був повернутися до паразитування на людстві, доки він не зможе оцінити й усунути загрози, пов’язані з Іншими. Портали, із яких складалося старе Всемережжя, були вигадані спеціально з цією метою. Для людей подорож крізь портал була миттєвою. Але в позачасовій топографії простору Планка суб’єктивний час перебування міг бути яким завгодно великим... таким великим, як забажає Корд. І в цей час Корд під’єднувався до мільярдів людських мізків, мільйони разів на стандартну добу, використовуючи їх для створення гігантської нервової мережі для власних потреб. Кожного разу, коли якась людина проходила крізь портал, Корд наче відкривав її череп, виймав звідти сіру речовину, клав її на робочий стіл та з’єднував із мільярдами інших мізків, аби гігантський органічний комп’ютер з паралельним обчисленням працював безперебійно. Люди ж нічого не помічали за ту мить свого суб’єктивного часу, упродовж якої вони знаходилися в планківському просторі.
Уммон сказав моєму батькові, кібриду Джона Кітса, що Всередині Корду існують три ворогуючих табори — Абсолюти, зациклені на створенні свого власного бога, Абсолютного Інтелекту; Протестанти, які прагнуть позбутися людства у власних цілях; Консерватори, які виступають за статус-кво у стосунках з людством. Це його пояснення було чистісінькою брехнею.
В ТехноКорді тоді, як і зараз, було не три табори, а мільярди таборів. Корд досяг найвищого ступеня анархії, поєднаної з гіперпаразитизмом. Елементи Корду змагаються за владу, утворюючи для цього союзи, які можуть тривати сторіччя чи мікросекунди. Мільярди паразитичних персон вступають в неправедні союзи і виходять із них з метою контролювати чи спрогнозувати події. Річ у тім, що персони Корду відмовляються вмирати, якщо тільки їх не змусять до цього, як, наприклад, бомбардуванням середовища телепортації за наказом Міни Ґледстон, яке призвело не лише до Падіння порталів, а й до загибелі мільярдів персон Корду, теоретично безсмертних. Самі ж ці індивідууми відмовляються звільняти місце для інших без боротьби. Проте, з іншого боку, смерть є необхідною передумовою еволюції в. гіпержитті Корду. Смерть у всесвіті Корду має власну програму.
Програма-Жнець, яку створив Том Рей понад тисячу років тому, усе ще існує, видозмінившись мільйони разів. Уммон ніколи не згадував про Женців як про фракцію в Корді, але їх значно більше, ніж Абсолютів. Саме Женці створили й спочатку контролювали фізичне створіння, відоме як Ктир.
Варто звернути увагу на такий факт: тим персонам у Корді, які уникнули Женців, це вдалося не лише шляхом паразитизму, а й шляхом некрофільського паразитизму. Саме завдяки такому крутійству первісним 22-байтовим формам штучного життя вдалося вижити й еволюціонувати у віртуальному комп’ютері Тома Рея багато сторіч тому — завдяки крадіжці частин кодів тих байтових створінь, що потрапили під косу Женця посеред процесу розмноження. Паразити з Корду не тільки мають секс, вони ще й мають секс із померлими! Ось як мільйони мутантів у Корді виживають і сьогодні... завдяки некрофільському гіперпаразитизму.
Що потрібно Корду від людства сьогодні? Навіщо він відродив католицьку церкву і дозволив виникнути й утвердитися Паксу? Як працюють хрестоформи, і яким чином вони служать Корду? Як насправді діють так звані космічні кораблі-Архангели з рушієм Гедеона, і як вони впливають на Поєднувальну Безодню? І як Корд реагує на загрозу, яку становлять для нього Леви, Тигри та Ведмеді?
Про це ми поговоримо наступного разу.
НАСТУПНОГО ДНЯ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК МИ ДОВІДАЛИСЯ про прибуття Пакса, я працював із каменем на найвищому помості.
Спочатку мені здавалося, що Рахіль, Тео, Джіґме Норбу, Джордж Тцаронґ та інші сумніваються, що я зможу заробити собі на хліб на будівництві Сюанькун-Си. Та, зізнаюся, мене й самого брали сумніви, коли я спостерігав, із якою старанністю та майстерністю працюють тут робітники. Кілька днів я опановував техніку скелелазіння та переміщення риштованням, вивчав усі ці канати, розтяжки, спуски та підйоми, а потім зголосився стати до роботи. Звичайно, я мав усі шанси осоромитися. Але я не осоромився.
Енея знала, що я працював помічником у Аврола Г’юма і мені доводилося не тільки розбивати сади біля багатих будинків на мисі Дзьоб, а й працювати з каменем та деревом, зводячи штучні руїни, мостики, альтанки та башточки. Ці навички тут мені надзвичайно пригодилися, і за два тижні мене вже підвищили з рядових будівельників до майстрів. Тепер я працював із досвідченими майстрами-каменярами на найвищих рівнях Храму. За проектом Енеї ті конструкції, що увінчували Храм, мали сягати того природного дашка, що нависав над Храмом, а різноманітні мостики та переходи врізалися просто в скелю. Саме над цим ми зараз і працюємо, видовбуючи ніші в камені, укладаючи цеглу для хідників на краю, за яким — порожнеча, і наші помости раз у раз виступають далеко за урвище. За три останні місяці, працюючи на скельній стіні та на слизькому бамбуковому підмості, я став стрункішим й міцнішим, покращив реакцію й навчився пильнувати кожний свій крок.
Ломо Дондруб, досвідчений літун та альпініст, визвався дістатися без страховки кінця нависаючого виступу й закріпити там анкери для останніх метрів риштовання. Тому впродовж останніх кількох годин Вікі Ґрошель, Кім Б’юнґ Сун, Харуюкі Отакі, Кенширо Ендо, Чаньчжі Кен Чонґ, Лобсанґ Самтен і ще кілька мулярів, висотників-монтажників, і я серед них, спостерігаємо, як Ломо пересувається скелею над виступом, без страхування, наче муха на стелі — були такі істоти на Старій Землі, уміння яких триматися на поверхнях стало приповідкою, як напружуються його руки та ноги під тонкою тканиною, як він, завжди маючи три точки опори на слизьку поверхню зі зворотним нахилом, відшукує рукою чи ногою на ній найменшу шерехатість, найменшу розколину чи борозенку, у яку можна встромити гак чи анкер. Дивитися на нього моторошно, але водночас і дивовижно — так наче ми перенеслися у минуле машиною часу і спостерігаємо, як малює Пікассо, читає вірші Джордж By чи виголошує промову Міна Ґледстон. Уже разів десять мені здавалося, що Ломо зараз не втримається і впаде, і за лічені хвилини його поглинуть отруйні хмари, що клубочаться під нами... Але кожного разу якимось дивом він залишається на місці — знайшовши точку тертя чи тріщинку, за яку можна зачепитися хоча б одним пальцем, зачепитися і втримати своє тіло.
Нарешті він завершує свою справу: троси протягнуті в повітрі, кріплення надійно зафіксовані, і Ломо вже по них зісковзує до точки, яку намітив заздалегідь, переміщається на п’ять метрів убік і, використовуючи стремено, несеться вниз, на нашу робочу платформу, наче легендарний супер-герой. Лобсанґ Самтер протягує йому кухоль крижаного рисового пива. Кенширо та Вікі плескають його по спині. Чаньчжі Кен Чонґ, наш головний тесля з нафабреними вусами, затягує хвалебну пісню, з досить таки непристойними рядками. Я похитую головою та гигочу, як дурень. День сьогодні неймовірний: блакитний купол небосхилу, з хмарної безодні підносить свою сяйливу маківку Хеншань — Священна Гора Півночі, і навіть вітер дме помірно. Енея каже, що найближчими днями розпочнеться сезон дощів і південні мусони принесуть із собою зливи, скелі стануть слизькими, інколи ще й сніжитиме... Але такого чудового дня, як сьогодні, усе це здається далеким і неймовірним.