Вирушили з Балкан, щоби заселити тутешні долини. Заки збудували свої церкви і села, подолали тисячі кілометрів. Я часто уявляв собі цю мандрівку. Йшли десь із Динарських гір, долали долину Дунаю і вдиралися у Карпати. Мішанина дакійської, іллірійської і фракійської крові, витіснена в гори слов’янами, що надходили з півночі. Гнали своїх овець, баранів і корів у пошуку пасовищ. Йшли туди, де була трава. У шкурах, які смерділи так само, як їхня худоба, і нестрижені; спілкувалися латиною, повною спогадів про свої давні відмерлі мови. «Походили з варварських покидьків, відходів великої Навали, з орд, які розпорошилися вздовж Дунаю і Карпат, щоби зіщулитися, запасти у дрімоту, з маси дезертирів, що волочилися на рубежах Імперії, з мотлоху, в якому латинськості було хіба стільки, як бруду під нігтями», — як хотілося їхньому нащадкові Емілеві Чорану. Але я любив собі уявляти, як вони мандрують вглиб континенту. Щораз далі від теплих вітрів з-понад Середземномор’я. Тисяча років повільної мандрівки. Морлахи, арумуни, куцоволохи. Забуті або вимерлі племена. З плином століть вони відійшли в забуття або у щораз вищі гори, втікаючи від слов’ян, татар чи турків. Давні римляни в колибах, у постолах, дощовими днями загиджені овечим гноєм, доїли свої отари під голим небом. Вічно невиспані, бо в Карпатах вовків і ведмедів тоді було більше, ніж людей, тож мусили палити вогнища і пильнувати. Тисяча років, поки добралися сюди, вже не пам’ятаючи дороги, якою прибули. Не пам’ятаючи Риму, Іллірії і Дакії. Затиснені у долинах паркан до паркана, хата при хаті, у тіні дерев’яних церков, що обрисами нагадують муровані костели католиків. Дорогою вони зрусинилися і просякли слов’янськістю, вводили у спокусу зустрічні народи, які пускалися з ними у мандри. Карпати були тоді майже безлюдними. Вночі було темно, а вдень пусто. Молоко, сир, іноді м’ясо і якісь коржі. Я уявляю собі все це, щоб воно не зникло. Долини після виселених сіл захоплює ліс. Кам’яні рештки поглинає земля. Вони просто в ній зникають, а земля заростає, як живе тіло. Досить було шістдесяти років, і вже майже нема слідів. Відлуння у небі, згарища, сморід паленого. Упряжі і люди без кінця тягнуться на північ, до залізничних станцій і таборів просто неба. «Ми не могли забрати ані псів, ані котів, ані курей. Ще нині бачу пса, прив’язаного до буди, і чую його завивання». Військо пильнує, щоб людська валка повзла до місця призначення. На фотографіях, які залишив після себе Ян Герхард, солдати мають пістолети Макарова, пепеша, звичайні карабіни. На задньому плані палає вогонь. Гаряче, тож хлопці підкотили рукави і порозщіпали мундири.
У квітні сорок сьомого настав останній етап мандрівки, яка тисяча років тому розпочалася на Балканах.
Вперше я приїхав сюди вісімдесят третього. Вийшов з автобуса до Ясла у колишньому селі Розстайне, від якого залишилися тільки табличка і мурована капличка біля мосту. Було тепло. Біля каплички цвіли жовті нарциси. Автобус поїхав. Стало зовсім тихо. Я рушив уздовж Віслоки. На старій дорозі де-не-де ще лежав старий асфальт. Тут нічого не було, але пейзаж здавався якимось чином впорядкованим. Дно долини було розлогим і рівним, а дорога прямою, як стріла. За два кілометри ця геометричність раптом обірвалася, зникли рештки асфальту, а дорога почала звиватися первісними ландшафтами. Але праворуч на трав’янистому пагорбі було видно системну прямокутну сітку давніх меж. Біля дороги стояло кілька кам’яних хрестів. Трохи далі свята родина. Кількарічний Ісус мав пощерблене обличчя. Каменистий тракт вів у глибину минулого. Поміж ледь помітними знаками покинутості. Потім я навчився їх розпізнавати: прямокутні фундаменти хат, обриси фундаментів, півкруглі склепіння пивниць, підступні западини у місцях, де колись були криниці, купки здичавілих сливок і яблунь. Спочатку я сентиментально насолоджувався цією поетикою безлюддя. Просто руїни, спогади, наслідок дії байдужого часу або долі. Щойно з роками до мене дійшло, що у цих спустошених долинах, у Радочині, у Липній, у Регітові діяла тектоніка, епіцентр якої — у цілком іншому місці.