Сергій Іванович незваному гостеві здивувався. За час, що минув після їхньої останньої зустрічі «по ділу», вони лише віталися один з одним, зрідка стикаючись на сходах, проте в розмови не вступали. Вася з порога показав віскі з цукерками. Сергій Іванович не зрадів, але й не вигнав — жестом запросив зайти. Сидячи за вишуканим скляним столиком у стильній чорно-білій, наче шахівниця, кухні, Вася зауважив, що родич сильно здав за ці роки — посивів, змарнів, з-під закордонно-морської засмаги проступив землистий колір шкіри, а мішки під очима свідчили, що він не відмовляє собі в задоволенні випити скляночку чогось міцного перед сном. Сергій Іванович дістав лід, Вася розлив віскі в масивні товстостінні склянки. Випили за Ліну Василівну, яка мала народитися за чотири місяці. Вася зайшов здалеку, обережно промацуючи чоловіка навпроти, як сапер нашпиговану мінами землю. Говорив про сім’ю, роботу, майбутнє. Скаржився, що платять мало. Хвалився знаннями і працьовитістю. Переймався, що не зможе забезпечити доньці хорошу освіту. Сергій Іванович слухав і вдавав, що не розуміє, до чого веде Супрунчик. Врешті Вася перестав ходити околяса й випалив у лоба прямою наводкою:
— Допоможіть влаштуватися на нормальну роботу, за мною не заіржавіє.
— Ех, Василю, Василю… — засміявся Сергій Іванович. — Продовжуєш грати в ігри, як маленький. Думаєш, мені цікаво твоє «не заіржавіє»? Вася, у мене є майже все, а більше мені вже й не потрібно. З віком розумієш, що все це полова, пил. Успіх, багатство — все одно всі будемо там, де два метри. Втомлюють такі, як ти, от чесно. Вам візьми та подай, допоможи й проштовхни. Куди ти хоч мітиш, орел? — Він зробив ковток і втупився у Васю колючим сірим поглядом.
Той знітився, наче школяр, якого піймали на списуванні.
— Так в облдержадміністрацію чи облраду там… — вимовив несміливо.
— Думаєш, там золоте дно чи що? — знову білозубо розсміявся родич. — Хто ж тебе візьме відразу на прибуткову посаду? Починають усі зі спеціаліста. Чи ти вже начальником управління намилився?
— Ну, як скажете, я на все готовий, тільки щоб із перспективою, — не здавався Вася.
Сергій Іванович ковтнув віскі й покрутив склянку в руках. Стукнули кубики льоду, зіштовхнувшись крихітними айсбергами.
Через тиждень Вася Супрунчик почав працювати маленьким чиновником одного з управлінь обласної державної адміністрації. За кілька років він збирався його очолити. Так пообіцяв Сергій Іванович, Васі треба було лише старатися. І він старався щосили.
Усе велося добре. Народилася донька. Василь Супрунчик за кілька місяців передбачувано доріс до заступника начальника управління і вже готувався наступного року переходити на відповідальнішу — і прибутковішу — керівну посаду. Але зміна губернатора сплутала йому всі карти, відкинувши Васю за простенький дешевий стіл, з якого він і починав. Треба було знову проходити весь шлях спочатку. Зціпивши зуби, Вася вперто дерся нагору кар’єрною драбиною. Знизу його штрикали Аня, яка депресувала й потроху звіріла в декреті, та плач малої Ліни.
Дві тисячі тринадцятий не віщував нічого поганого. Рік як рік. Багато рутини, багато відповідальності, мало грошей, мало щастя. Аня знову вешталася квартирою, мов темна грозова хмара. Втомившись від обіцянок чоловіка, що «ось-ось і заживем», знервована від щохвилинного перебування з малою, вона врешті знайшла роботу — доки Вася увечері сидів із донькою, на півставки викладала англійську на курсах. Сподівалася, що це стане для неї ковтком свободи й перезавантажить мізки на позитив. Але Ліна постійно хворіла, Аня змушена була залишатися вдома з сопливою вередливою дитиною і психувала, що її знову звільнять, а Вася з полегшенням втікав на роботу, аби не чути постійного крику дружини, яка сірником спалахувала через будь-яку дрібницю. Його батьки були далеко і глядіти онуку не могли. Аниним же було не до дитини — вони зі скандалом розлучились після двадцяти п’яти років шлюбу, довго ділили квартиру на Салтівці, а розмінявши її, з ентузіазмом почали влаштовувати кожен своє життя, поспішаючи прожити окремо ті миттєвості щастя, яких не зазнали разом.
Вася старався тримати дзен і намагався відчувати й розуміти дружину — не дарма ж він читав статті про післяпологову депресію. Але депресія затягувалась, нерви рвалися по-живому, і Вася дедалі більше почувався ішаком, якого всі ганяють по колу й ганятимуть так, аж поки він не здохне від старості та перевтоми. Із курсів Аню таки звільнили, і тепер майже щовечора після роботи він зависав із пацанами в барі, ховаючись від гризні дружини й доньчиного вереску.