Самотній і нещасний, Вася вештався вечірнім промерзлим містом, аж поки не переставав відчувати руки й ноги від холоду. Біля пам’ятника Шевченку помітив купку людей із жовто-блакитними прапорами. Зупинився, спробував згадати, що сьогодні за свято. Пам’ять не видала жодної дати, тому Вася спитав про причину зібрання приземкуватого вусатого чоловіка в старомодному пальті, який тримав у руках стяг на довгій вудці.
— Майдан підтримуємо в Києві, — зачувши українську мову, урочисто відповів чоловік.
— Який майдан? — не зрозумів Вася.
— Хлопче, ти з лісу вийшов чи що? — засміявся вусань, зблиснувши темними молодими очима. — Революція у нас. Невже не чув? От дивак, телевізор увімкни!
Телевізор Вася не дивився давно, але пригадав, як у кабінеті щодня обговорювали події в Києві. «…Студенти… вони ж діти… мало їм “беркута” вломили…», — долітали до нього уривки фраз, у які не хотілося вслухатися. З колегами він майже перестав спілкуватися, бо останнім часом не до цього було — ловив «отходняки» на роботі, запиваючи літрами води антипохмільні таблетки. Тож зараз Вася наче вилупився зі шкаралупи інформаційного вакууму та з подивом виявив, що в країні щось пішло не так. Потинявся трохи серед людей, послухав, про що говорять вони й що виголошують з імпровізованої сцени перед Тарасом. Врешті, остаточно промерзнувши до кісток, пішов додому — приймати удар Аниного невдоволення і розмірковувати про майбутнє. Своє і України.
Непомітно та швидко збіг 2013-й. А наступний рік із самого початку віщував проблеми. Холодне повітря пахло тривогою та небезпекою. Вася частенько після роботи приходив до пам’ятника Шевченку. «Тарас єднає нас», — говорили там різні люди з однаковими жовто-блакитними прапорами. Вася інтуїтивно почувався там своїм, хоча в активісти, які викрикували зі сцени палкі промови та гасла, не ліз. Прийшов, підтримав — і досить. Підтюпцем біг додому, відігрівався, робив три бутерброди з копченою ковбасою та міцний до чорноти чай і влипав в екран телевізора, нетерпляче перемикаючи з каналу на канал у пошуках свіжих новин. Жага до інформації нон-стоп замінила собою пристрасть до алкоголю. У мерехтливому світлі телевізора з десятком відкритих новинних сайтів на ноуті під боком Вася щодня сидів допізна. Багато курив прямо в кімнаті, випускаючи дим у відхилене вікно, хоча Аня категорично забороняла так робити. Після того як закінчувалась пачка, вмощувався спати на дивані, не розстилаючи постіль, — із дружиною вони вже давно спали в різних кімнатах. Мучився безсонням, крутився, наче казкова принцеса на горошині. Тоді йшов на кухню і крадькома пив Анину заспокійливу настоянку. Засинав над ранок, щоб о восьмій тридцять зірватися з дивана під ревище телефонного будильника й бігти на роботу. Там час від часу його намагалися вигнати на масовку бюджетників, яких звозили з усієї області на нібито добровільні мітинги на підтримку «легітимного», але Вася, як верткий в’юн, знаходив сотню аргументів, чому він не може зараз туди піти.
Врешті Васі набридло нескінченне очікування диванного воїна й наприкінці січня він заїкнувся, що хоче поїхати до Києва.
— Тобі робити більше нічого? Героєм себе уявив, так? — Аня намагалася говорити спокійно, але все одно зірвалася на крик. — Бетмен, блін! Людина-павук прямо! Спаситель усіх принижених та ображених! А те, що дитина виросла із зимового комбінезона, тебе не хвилює. Звичайно, хай Анічка голову над цим ламає! Ти ж у нас про такі дрібниці не замислюєшся! Тобі треба їхати на Майдан, допомагати рятувати Україну! Ти сім’ї своїй спочатку допоможи, герой хрінов! А то толку від такого татуся, як із козла молока! — Вона з шумом глибоко вдихнула повітря, намагаючись заспокоїтися, і додала, помовчавши трохи: — Значить так. Якщо ти сьогодні, завтра чи наступного тижня їдеш на свій довбаний Майдан, можеш одразу збирати манатки й котитися під три чорти. На-зав-жди. Все. З мене досить.