Думати тут було нічого. Руйнувати рештки сім’ї, що й так уже була схожа на розчленований труп, який намагаються склеїти докупи скотчем, Вася не хотів. Як-не-як, а вони рідні люди, дитина он росте. Він укотре собі нагадав, що колись, якихось сім років тому, він кохав Аню так сильно, що від думки, ніби вони можуть бути нарізно, з іншими, стискав кулаки, що аж нігті півмісяцями врізалися в долоні, і йшов серед ночі боксувати в цілодобовий зал, де виливав на грушу свою любов і лють. Де тепер ті почуття?.. Де та колишня білявка, якій він мріяв подарувати місяць, зорі й дім на Мальдівах? Та що там зорі та Мальдіви! Якби вона попросила з’їсти його власне серце, він би вирвав його, приготував із пряними травами й ніжним гірчичним соусом і подав їй прямо в ліжко на білосніжному порцеляновому тарелі. Як у казці після чарів, білявка перетворилась, але не на принцесу з Попелюшки, а з принцеси на мегеру, яка щодня тепер їла його серце живцем. «Ех, молодість, — подумав по-старечому Вася. — Ех, життя…»
Календар перегорнув іще один аркуш. Лютий прийшов із боями. У прямому ефірі по телевізору транслювали дим, кров і смерть. Вася звично гиркався з дружиною, яка тихо раділа, що він тут, під боком, а не там, де палають шини й кулі пробивають пластикові будівельні каски, такі безглуздо-яскраві на сірій брудній бруківці. Коли втік «легітимний», Вася нутром відчув, що це лише початок і лавина нещасть, що зараз тільки почала сповзати на Україну, скоро накриє її цілком, трощачи людські долі й кістки.
«Всьо, што тєбя касаєтся, всьо, што мєня касаєтся, всьо только начінаєтся, начінаєтся…» — фоном лунала в голові безглузда попсова пісенька, коли на роботу в адміністрацію Вася пробирався крізь кордони євромайданівців. Вони були всюди — і зовні, і всередині. Дівчата й хлопці, майже школярі, але з дорослими очима. Вони надягали балаклави, щоб приховати свій юний вік, спали прямісінько в коридорах, там же різали безкінечні бутерброди й наливали чай із термосів.
А в березні на вчорашніх школярів у балаклавах вихлюпнулась лють антимайдану. Над адміністрацією, за кількасот метрів від Васиного дому, замайорів триколор. У місті стало небезпечно ходити зі стрічкою кольорів українського прапору. За неї ламали ребра та носи, пробивали голови й добивали ногами. Бували дні, коли Вася взагалі не виходив на роботу, бо всім давали відмашку залишитись удома. Чи не щодня до нього дзвонила мама й вимагала, щоб син разом з онукою залишили «те кляте кацапське ватне місто» і виїхали до Рівного хоч на деякий час. Про невістку вона не згадувала ані півслова. Вася відмовчувався й нікуди не відпускав Аню саму. Вона не пручалася — через близькість Сумської, парку Шевченка і площі Свободи страх був розлитий у кожній кімнаті квартири з вікнами на Держпром. Відтепер вони виходили в місто лише разом.
Тим часом Крим уже плив у «родную гавань», а решту України лихоманило щодня сильніше.
Квітневого дня Вася стояв на найширшій площі Європи й думав, чи варто йому сьогодні намагатися потрапити до свого кабінету. Аня з Ліною чекали його вдома, влипнувши в холодне скло вікна. В облдержадміністрації та на сходах перед нею вирувало вороже та зле море антимайданівців. Вася підходив до них впритул, щоб придивитися до облич, вивчити поведінку, зрозуміти, що примусило їх стати на рать з іншої сторони. Більшістю у натовпі були чоловіки, але досить багато було й жінок — середнього віку, з яскраво фарбованими губами й неохайними, відрослими сивими коренями фарбованого волосся, зібраного в «мочалку» чи хвостик, з високими верескливими голосами. Вася російською попросив прикурити в найближчого до нього спортивного чолов’яги в дутій чорній куртці. Той клацнув дешевою пластиковою запальничкою, зблиснув рядком золотих зубів у роті. «І чого тобі, бляха, дома не сидиться»? — подумав Вася, коли пальці чолов’яги — короткі, міцні, з півколами бруду під нігтями — тримали вогник у нього під носом.
— Каторий час, синок, нє подскажеш? — Як Пилип із конопель, біля них матеріалізувався сивий закошлачений дідок у картузі, з червоним радянським прапором у руках і такого ж кольору носом.
— Двєнадцать трідцать пять, дєдуля, — відповів золотозубий.
Вася подякував за вогник і глянув на годинник. Тридцять п’ять по одинадцятій. Годинник чолов’яги відраховував час за Москвою. Весняне повітря раптом стало гарячим, у грудях запекло, і Вася, на ходу розстібаючи комір куртки, швидким кроком рушив туди, де через дорогу та два кордони міліції стояли з прапорами прихильники Євромайдану.