У той час, коли на чоловіків країни накочувались хвилі мобілізації, Вася з Анею сподівалися, що ця біда обмине їх. Це сподівання згуртувало їх, на деякий час знову зробило родиною. Аня боялася втратити чоловіка не стільки тому, що любила його, а через страх залишитись самій із дитиною на руках. Бо це ж не жарт і не комп’ютерна гра-стрілялка, де в героїв є кілька життів. Це життя, одне-єдине, яке може нагло обірватися в цій чужій війні, що гурготить десь так далеко й водночас так близько, що аж прямісінько по серцю.
Іноді Ані снилося, що її Васю забрали в солдати. Вона бачила його на полі бою, яке уявляла лише зі сцен високобюджетних блокбастерів. Ось він лежить, смертельно поранений і оточений бойовими товаришами. Його форма на грудях зрешечена кулями й заюшена кров’ю. Перед цим він геройськи підбив ворожий танк чи знищив десяток «їхніх» солдат. Хтось притримує йому голову, нахиляється, щоб почути Васині останні слова. «Передайте дружині, що я її любив», — говорить Вася, і цівочка крові стікає з його вуст на неголене підборіддя разом з останнім подихом. Товариші знімають берети — обов’язково блакитні — і зі скорботними обличчями клянуться над Васиним тілом помститися за його смерть. Після цього Аня прокидалася й міцніше притискалася до Васі. Вони знову спали разом. Легко було уявляти чоловіка героєм, коли він мирно хропів поряд.
У серпні в двері квартири з вікнами на Держпром подзвонили. Була неділя, і Вася разом із дружиною та малою збиралися сходити в зоопарк. Він уже стояв у коридорі з вертлявою Ліною на руках, чекаючи тільки Аню, яка завжди довго фарбувалась і примушувала його нервувати. Вася опустив доньку на підлогу й відчинив, очікуючи побачити сусідів, які вічно збирали по двадцять гривень то на прибирання під’їзду, то на дератизацію підвалу, то ще бозна на що. Але замість сусідів на порозі стояли люди у формі.
— Супрунчик Василь Петрович? — спитав високий худий чоловік із погонами капітана.
Вася кивнув, відчуваючи, як холоне в животі.
Капітан простягнув йому невеличкий квадратний папірець, який Вася автоматично взяв.
ПОВІСТКА.
— Вам наказано протягом доби, з моменту вручення о 10:00, прибути до військового комісаріату Дзержинського району міста Харкова. При собі мати цю повістку, військовий квиток, паспорт і водійські права. За неявку у вказаний строк ви будете притягнені до відповідальності згідно із законом, — одним махом видихнув він і додав: — Розпишіться.
— Не підписуй! — істерично скрикнула за його спиною Аня. — Вона без підпису не дійсна, я читала, я знаю!
Вася обернувся на неї. Дружина стояла в домашньому квітчастому халатику, бліда, аж вапняно-біла, одне око густо нафарбоване чорним, інше — чисте, немов голе. Наче відчувши тяжкість і важливість моменту, заплакала Ліна, запросилася до мами на руки.
Глянув у вічі капітану і взяв у нього ручку.
— Васю! Не смій! — просичала Аня з малою на руках, намагаючись ухопити чоловіка за одяг і затягти в квартиру.
— Аню, не сором мене, я тебе дуже прошу. Це смішно. Якщо вже прийшли — піду, ховатися не буду, — відповів, не роздумуючи, приклав папірець до стіни й поставив закарлючку підпису на корінці.
Капітан полегшено зітхнув.
— Спасибі, брате. Хай щастить.
Вася хотів було йому козирнути, але вчасно згадав, що до порожньої голови руку не прикладають, і лише стримано кивнув, хоч його серце гупало всередині важким відбійним молотом. Аня випустила Ліну з рук і сповзла по стінці, закривши обличчя руками. Їхня сім’я знову дала тріщину, можливо, найглибшу з усіх, що були до цього.
Так Вася опинився в «учебці» разом із такими ж, як він, далекими від армії чоловіками — трактористами, таксистами, будівельниками, програмістами, продавцями й службовцями. Хтось прийшов сюди добровільно, хтось, як він, вирішив, що «поздняк мєтацця», якщо вже принесли повістку, хтось довго ховався, але все одно був знайдений. Спершу Вася не повірив, що ці чоловіки поряд із ним і є українська армія, яка має стримати російську навалу. Хто вони? Цей різномастий натовп у цивільному одязі, який уже давно забув (а то й не знав), як тримати автомат? Ці молоді хлопці й вусаті дядьки, для яких держава не приготувала ані форми, ні берців, ні набоїв? Та припиніть! Вони навіть позивні собі не здатні придумати! Яка ж це армія?! Двоголовому півню насміх! Але невдовзі Вася переконався, що кожен із них потрапив сюди недаремно.