— Я цих гадів голими руками давитиму, — першого ж дня рівним голосом людини, що змирилася з невідворотним кінцем світу, вимовив високий чорнявий хлопець із пошрамованим обличчям, коли мова зайшла про «ополченців», з якими їм скоро доведеться воювати. — Оцими-от руками, — швидким жестом він розкрив обидві стиснуті в кулаки долоні. — Вони в мене все відібрали своїм конченим ДНР, розумієш — усе…
Зацікавлений Вася простягнув йому руку для знайомства:
— Василь.
— Макс, — відповів пошрамований і додав крізь зуби: — Із Донбасу.
Розділ 2. «Турок»
Вибиваючи чечітку пальцями лівої руки на кермові білої «мазди», Максим Шилов звично потягнувся вільною рукою за пачкою «Вінстона», що лежала на пасажирському сидінні поруч. Порожня. Беззвучно вилаявся, зім’яв її в кулаці, сердито жбурнув під ноги. Уже добрі півгодини він стояв перед Другим Босфорським мостом у стамбульському заторі, який гігантською змією тягнувся з одного району — Анадолу Хісари — і губився аж за дзеркалом води в іншому — Румелі Хісари.
Третій рік Максим жив на азійському боці Стамбула, а працював на європейському, тож щодня переживав свій «день бабака», долаючи неблизький шлях через Босфор, щедро приправлений роздратуванням, гнівом і трохи надією на те, що невдовзі затор просунеться хоч на кілька метрів. Іноді йому здавалося, що більшу частину життя він проводить в очікуванні, коли машина попереду блимне габаритами і водій натисне на газ. І хоча сьогодні він нікуди не поспішав, йому до смерті хотілося зробити затяжку і розігнати нікотин венами, ставши від цього м’якшим та добрішим, немов жінка після місячної дієти, яка поласувала добрячим шматком торта. Щоб якось відволіктися від думок про відсутню сигарету, Максим опустив водійське скло й почав розглядати у вікно своїх турецьких сусідів по нещастю.
У сусідньому ряду примостилася червона «хонда», скло з обох боків переднього сидіння якої теж було опущене. За кермом сиділа молода брюнетка й нервово дріботіла по ньому тонкими пальчиками з червоними наманікюреними нігтиками. Макс придивився уважніше: блискучі локони на плечах мишачого кольору піджака з глухим комірцем, рівнесенький чубчик над майстерно підведеними чорним очима, які одразу нагадали про шахтарів із малої батьківщини, губи кольору стиглої полуниці, виразно скульптуровані вилиці — схоже, кольором машини та макіяжем дівчина намагалася компенсувати одноманітність і сірість свого вбрання. Наче не туркеня, схожа на європейку. Може, іспанка чи італійка. Гаряча, мабуть, бізнесова штучка. Цікаво, а спідня білизна в неї теж червона?
— І якого ти сюди прешся переді мною! — раптом дуже голосно заволала брюнетка російською і кілька разів натиснула на клаксон, від чого занурений у думки про країну її походження та білизну Максим аж підстрибнув на сидінні й випадково натиснув на газ, ледве не в’їхавши в авто попереду. — Ну куди ж ти пхаєшся, собако скажений, куди ти пхаєшся?! — Вона махала руками в бік маленького моторного «нісана», який вирішив змінити ряд і втиснутися між її «хондою» та «джипом». — Поспішаєш ти, еге ж? Я теж поспішаю!
Дівчина натиснула на газ і проїхала ще півметра, загородивши проїзд «нісану».
— Ось тобі, а не місце переді мною! — виплюнула слова в бік його водія. Потім помітила, що Макс за нею спостерігає із сусідньої машини: — А ти чого витріщився, га? Цікаво тобі? Та пішов ти, кретин!
— І вам доброго ранку, — відповів російською, передчуваючи реакцію брюнетки й уже не стримуючи усмішки.
Та похапцем піймала ротом ковток повітря, наче на неї вилили відро крижаної води, розлючено зиркнула на нього й швидко відвернулась, не вибачившись. Затор не рухався, і їхні авто залишилися стояти одне проти одного. Максим уже не зводив із дівчини погляду — з кожним нервовим стрибком секундної стрілки наручного годинника вона йому подобалася дедалі більше.
— Я Макс, а вас як звати? — прокричав він у бік власниці «хонди». Та вдала, що не чує, але він на вгавав. — Дівчино! Ну, дівчино! А ви звідки? Я з України. — Брюнетка трохи скосила на нього очима, з чого Макс відчув, що рухається у правильному напрямку, і зробив контрольний постріл: — З Донбасу. — Дівчина повернула до нього не лише голову, а й корпус, і він зрозумів, що влучив у яблучко. — Земляки, значить?
Вона скептично дивилася на нього, стиснувши ягідні губи. Видно було, що брюнетка вагається, чи вступати в розмову з незнайомцем, але врешті-решт цікавість і здивування від того, що зустріла земляка в чужому турецькому мегаполісі, перемогли.