Його надрукували в місцевій газеті, потім сюжет про краснолучанського поета-самородка приїхали знімати журналісти з каналу «Луч-ТВ». На Всеволода Шилова звалилася слава регіонального масштабу. А потім йому, як місцевій зірці й надзвичайно творчій людині, запропонували роботу. Так колишній інженер став директором будинку культури.
У нову, незнану раніше справу він вгризався так, як голодний вгризається в щойно засмажений біфштекс — люто, швидко, агресивно. Здавалося, ось воно, його призначення в житті. Він фонтанував ідеями: вигадував масштабні в межах міста проекти, організовував концерти та фестивалі, вибивав фінансування в коридорах райдержадміністрації й у спонсорів.
Дев’яності добігали кінця. Життя потроху починало налагоджуватись, Максимова мати перестала труситися над кожною копійкою й покинула роботу на базарі, яка коштувала їй хворих нирок і жіночих болячок від постійного перемерзання взимку, та натякала, що хоче повернутись до своїх книжок. Батько вже став поважною людиною в районі й міцно стояв на ногах. Це знову був той кремезний велетень-добряк, у якого закохалася схожа на циганку тендітна дівчина, щоправда, обважнілий від віку та посади. Проте він міг бути суворим, як донецька зима, та міцним, як луганська сталь, і Максим знав це, як ніхто інший.
Саме батько, одного разу впіймавши сина на гарячому після пляшки самогонки, зумів втовкмачити йому в голову, що в цьому місті, щедро притрушеному вугільним пилом, у Макса є лише дві дороги — в шахтарі або в бандити. Й обидві вони — недовгі й тернисті.
«Кістьми ляж, але вирвись звідси, — говорив йому батько, — бо інакше це смердюче болото засмокче тебе, проковтне, перетравить, зробить добривом для кам’янистої землі під ногами тих, хто тут залишається. Ще залишається, щоб за рік-два-три теж лягти в насичену вугіллям твердь. Освіта, — казав батько, — це твоя драбина в небеса, твій єдиний шлях вирватися в люди. Не філонь, вчися добре, хапайся за будь-який шанс, щоби стати чужим тут і своїм деінде: там, де люди привітні, вино легке, робота не бруднить руки й море облизує пісок із твоїми босими ногами на ньому. А тут такі, як ти, сину, довго не живуть. Пам’ятай це».
Ця знакова розмова, така коротка й сильна, назавжди вгрузла в Максимів мозок, наче цвях «сотка» в товсту дубову дошку. Він став багато часу просиджувати за уроками й почав уникати колишніх компаній, раз по раз відмовляючи на запрошення затусити разом після школи. Спершу здивовані друзі наполягали й ледве не силоміць тягли його з собою. Згодом відчепилися, забули про нього, наостанок нагородивши образливим «слабак» і «лох». Морально було важко, але намальована батьком картинка прийдешньої винагороди допомагала зосередитись на головному, відкинувши зайве. Щоб скидати кудись негативну енергію, він записався на бокс і довго гамселив грушу, а частенько — і слабших суперників.
У свої чотирнадцять років Макс був хлопчиком високим на зріст, але міцним, ладно збитим, хоча й не таким кремезним як батько. Від матері він успадкував смагляву шкіру, карі очі та чорняве волосся, від батька — незначну капловухість, римський профіль і асиметричну верхню губу, права половинка якої була ширша за ліву. Ця асиметрія снилася у ніжних снах кільком однокласницям та тій самій синьоокій дівчині з сусіднього під’їзду, яка після першого поцілунку чекала пропозиції зустрічатися. Але її не сталося. Макс змінив пріоритети. Натомість вечорами майже щодня він ходив до їхньої шкільної англійки, яка підробляла репетиторством, і штудіював мову. Синьоока з горя стала зустрічатися з татуйованим «Батоном», який щойно звільнився після першої ходки й мав репутацію крутого пацана, але Макс цього навіть не помітив.