Додому перший раз після початку навчання Максим зміг навідатись лише після зимової сесії. Батько посміювався, коли в нього в розмові часом проскакували українські слова, і жартома назвав його «кацапським хохлом».
— Я не хохол, — образився той. — І взагалі, в майбутньому бачу себе космополітом, громадянином світу. Ну чи, на крайняк, європейцем або американцем.
На третьому курсі Максим на півроку поїхав по обміну студентами в Німеччину. Магдебург, місто на Ельбі, вразив його до сліз. Перша закордонна поїздка довела, що він рухається в правильному напрямі. Ці півроку він почувався так, ніби його з чистилища перевели прямісінько до раю. Тоді ж зрозумів, що, якщо доля дасть шанс закріпитися у цивілізованому світі, за Батьківщиною не тужитиме.
Після повернення в Київ Макс влаштувався джуніор девелопером у велику IT-контору. Досить швидко його справи пішли вгору, разом із досвідом зростала й платня, і невдовзі він уже міг відсилати батькам на Донбас пристойні суми. Виїхав із гуртожитку, зняв однокімнатну квартиру за десять хвилин від метро. Але вона продовжувала залишатись холостяцьким барлогом, у якому часом зависали тільки університетські друзі та подружки. Бувало, що котрась із подружок натякала, що охоче змінила б свій статус на «дівчину» чи навіть «наречену», але Максимове серце мовчало. Не воно.
З часом став цинічнішим, навчився підлаштовувати життя під себе. У нього з’явилися подружки, з якими було зручно. Наче досвідчений бухгалтер, він прораховував можливі вигоди й втрати від кожної дівчини і, як тільки вона переставала його влаштовувати, змінював на іншу.
Вихором жовтого листопаду закрутилася остання Максова студентська осінь. Сухе прозоре повітря пахло пізніми кавунами й димом багать, на яких, наче на вогнищах інквізиції, беззвучно помирало зів’яле листя. Вулицями Києва на своїх майже невидимих липких планерах із павутини літали крихітні павучки — почалася друга серія пізнього бабиного літа.
Цієї теплої осені в Максима клопотів було більше, ніж будь-коли. Диплом та нова робота на турецьку IT-компанію відбирали всі сили. Почувався апельсином, якого чиясь дужа рука крутонула на сокочавниці й відкинула вбік, вицідивши всі соки до останньої краплі. Йому давно було зрозуміло, що треба щось змінювати, бо він тут костеніє, вгрузає в цю землю по кісточки, і вона тягне його далі й далі, глибше й глибше. Коли турецькі роботодавці запропонували йому переїзд до Стамбула, Макс не вагався ні хвилини. Турецький берег стане його першою землею обітованою, а навчання можна закінчити й дистанційно. Принаймні там є море й час уже із чогось починати.
У Стамбулі спершу було важко. Чужа мова, чужа культура, чужі обличчя. Колишній Константинополь був монстром серед міст. Наче суперзавр, якого часовий вихор заніс у стадо слонів, він вражав своїм розміром і розмахом. Його тисячолітні вулиці щодня топтали мільйони туристів і аборигенів, на його ринках, як і сотні років тому, продавали рибу, шафран і корицю, а його повітря пахло смаженими каштанами. Його артеріями текли мільйони автомобілів, що зливалися в одну могутню ріку, яка загрожувала прорвати всі шлюзи й вихлюпнутися на ще не зайняті машинами острівці. Навіть трафік на вулицях був ворожий і небезпечний — такі затори Києву, який тепер, після щоденних досвідів його як молодого автомобіліста, став здаватися Максу маленьким та компактним, і не снились. Але одного ранку цей клаксонно-нервовий стамбульський затор, що тягнувся й тягнувся, наче пережована жуйка в руках бешкетливого турецького хлопчака, подарував йому зустріч з Олею. Зустріч, яка розітнула його життя навпіл, як вправний різник розрізає горло свині, щоб випустити з неї кров — усю до краплини.
Увечері того ж дня, коли вони познайомилися, Макс з Олею сиділи в затишному рибному ресторанчику біля Галати. Пили біле вино, смакували сібас і їли одне одного очима. Як магніт притягує метал, так і Оля притягувала до себе Макса. Він заглядав у її темні блискучі очі, стежив за рухом руки, яка поправляла чубчик, здіймаючи ледве чутну хвилю тонкого аромату парфумів, дивився, як вона сміється, оголюючи рівні білі зуби, — і відчував, що тоне в теплих хвилях. Чи не вперше в житті він пізнав таку гостру потребу у володінні жінкою — не на ніч, а назавжди, що йому аж здавило груди від болю. Зайве й казати, що з першої ж зустрічі він бачив Олю своєю.
Макс знав, що подобається їй. На це вказували всі знаки, якими вже не одну сотню років жінка без слів демонструє своє зацікавлення чоловікові. Швидкі та короткі, як одиночні постріли, погляди з-під вій, кінчик язика, що грайливо облизує губи, блискучий локон, накручений на ніжний білошкірий пальчик. Оля розповідала про себе довго та в подробицях. Народилася в Донецьку, але ще з юності мріяла вирватися у широкий цивілізований світ. Гарно малювала, але замість відірваної від реальності професії художника обрала більш практичний фах модельєра-конструктора. Закінчила коледж і, трохи попрацювавши в Україні, отримала пропозицію переїхати в Туреччину, де жила вже п’ять років. Ковтаючи вино, вона зі сміхом розповідала, що тут її прозвали «королевою текстилю».