Оля відчайдушно шморгнула носом і витерла очі худими пальцями. Сіла на стілець напроти, ковтнула ще вина. Помовчала, збираючись чи то з думками, чи то з силами, щоб їх висловити.
— Я не повернусь, — сказала, як пекучою смолою припечатала.
— Усе так погано? — спитав, не вірячи почутому.
Кивнула.
— Дуже. І навіть гірше.
Дістала з пачки довгу тонку сигарету, закурила прямо на кухні. Помітила Максів здивований погляд.
— Почала курити. Важко…
Він клацнув запальничкою, задимів і собі. Сигарета була ментолова. Такі Максим терпіти не міг, але продовжував затягуватися, аби лиш зайняти час та руки.
Загасивши недопалок у попільничці, Оля піймала його погляд. Тримала, наче рибалка окуня на гачку, — твердо й рішуче. Вона вже опанувала себе і стала майже тією, стамбульською, яка посилала всіх у заторі під три чорти.
— Це кінець, Максе. Я не можу повернутись. І не вірю в любов на відстані, — повільно мовила, карбуючи кожне слово. — Тато на інвалідному візку, сам себе не обслужить. У квартирі ще сяк-так, а на вулицю спуститись — це цілий подвиг для нього і для мене. У ліфт візок не проходить, пандуса нема, на милицях — уже сили не ті. За той час, поки я тут, у дворі були тричі. Тричі. А мама… — Оля наче вдавилася цим словом, відвернулася, щоб знову не заплакати. — У мами прогресує деменція. Це значить, що скоро вона стане безпорадною, наче дитина. Вона вже кілька разів забувала дорогу додому, тепер я її нікуди саму не відпускаю. Забуває поїсти, вимкнути воду, перекрити газ. Із часом перестане впізнавати мене й тата… — З її очей знову котилися сльози. — Я не можу їх покинути. У них, крім мене, нікого немає.
Цієї миті Макс почувався так, наче по ньому, живому, проїхався дорожній коток. І ось він — живий, але розчавлений — лежить, закатаний в асфальт, усе бачить і чує, але зробити геть нічого не може, бо все тіло його перетворилось на кров’янисте желе, не поворухнути ані рукою, ані ногою і вже не врятуватись. Відчуття безвиході затопило його.
— Ну має ж бути якийсь вихід! — гримнув кулаком по столі. — Можна найняти доглядальницю, а самій продовжувати працювати, гроші ж все одно потрібні.
— Найняла. Але одна доглядальниця з двома не впорається. Та й навіть якщо їх буде двоє, а я буду далеко — у Стамбулі чи деінде — лише відсилати гроші, це матиме такий вигляд, немовби я відкуповуюсь від батьків, покинувши їх, розумієш? Хоча рік тому я б так і зробила, але зараз… Я бачила твої очі на похороні батька й зрозуміла, як це страшно — втрачати, не маючи можливості попрощатися… Я не хочу, щоб вони померли, думаючи, що нікому не потрібні! Поки в мене вистачає заощаджень, а там… Подивимось.
Максим не хотів розуміти. Він знав лиш єдине — що не може залишитися без Олі, на яку так довго чекав, навіть якщо на них зваляться всі нещастя світу.
— Ти впевнена, що хочеш залишитися тут? — перепитав.
Змаліла, зіщулилась, зітхнула перед найважчим вибором свого недовгого життя.
— Упевнена. Пробач…
— Тоді я повертаюсь до тебе, — відповів рішуче, притиснув до себе за шию, майже душачи.
— Максе, не дурій… — спробувала запротестувати, але вийшло непереконливо. Її здивування й радість відчувалися тілом.
— Поживемо поки тут, а далі буде видно, — обіймаючи кохану, Макс уже обдумував варіанти зміненого майбутнього.
На звільнення, завершення всіх справ у Стамбулі та переїзд знадобилось ще півроку. Максим відмовився працювати дистанційно на своїх турецьких роботодавців — хотів започаткувати власний бізнес. Усіх це влаштовувало, і єдиний, хто був проти, — його мати. Вона категорично відмовилася сприймати той факт, що заради якоїсь дівки — хай і красивої, доброї та розумної — її син сам зачиняє перед собою двері до мрії та вішає на них важезний замок. Оля стала для неї уособленням усіх нещасть і невдач. Їхні стосунки, такі теплі та душевні попервах, стали холодними, немов вода в Північному Льодовитому океані, і загрожували взагалі обірватися, тримаючись лише на тоненькій ниточці любові до Макса.