Найбільшим здивування для Максима стало те, що більшість його донецьких знайомих, начебто недурних, освічених людей різного віку й статків — від студентів до пенсіонерів, майже одноголосно кляли Європу, у якій ніколи не були, і співали осанну Росії. Він, який трохи побачив широкого світу, ніяк не міг цього зрозуміти. Це було схоже на дитячий страх незнайомої темної кімнати, в яку треба увійти й увімкнути освітлення, щоб побачити, яка вона простора, світла і як багато в ній іграшок на всі смаки.
— Довбані піндоси, знову заварили кашу! Мріють захопити нас зі своїм Євросоюзом і зробити сировинною базою. Вважай, колонією. Будуть сюди звозити всякий шлак і труїти нас, поки не здохнемо, — на повному серйозі сказав Максу сусід Коля — пузатий власник кількох продуктових магазинів і точок на ринку, коли зранку вони разом прогрівали свої нахололі за ніч машини.
— Так піндоси — це ж американці, яким боком вони до Євросоюзу? — змітаючи сніг із лобового скла свого «туксона», Максим спробував вказати Колі на алогічність його спічу.
— Та яка різниця! — роздратовано махнув той рукою. — Усі вони одним миром мазані. Ми, слов’яни, маємо триматися разом проти них. А хто наш найперший друг і спільник? Росія-матінка! Вона, ріднесенька, вона. Фашистів у сорок п’ятому перемогли і піндосів переможемо. Стопудово переможемо! — Сусід гучно увімкнув у своєму «лексусі» радіо «Шансон» і помчав перевіряти торгові точки.
Коли за календарем почалася формальна весна, Максим заборонив Олі самій виходити в центр. Уже пролилася кров першої жертви, вже розривалися від криків «Росія» і «Фашизм не пройдьот» горлянки сотень спортивних молодиків із битками, вже над Донецькою ОДА майоріли російський триколор і прапор існуючої в уяві її адептів ДНР, уже «камази» з озброєними «ополченцями» намотували на колеса донецькі вулиці, а вона ніяк не хотіла вірити, що почалося щось страшне й невідворотне.
— Та годі вже, Максе, скоро все заспокоїться, — переконувала вона майбутнього чоловіка. — Це ж Донбас, тут постійно якісь містечкові заворушення. То шахтарі касками гримають, то ще щось. Пограються трохи — і розженуть їх нафіг.
— Ага, як у Криму розженуть, — контратакував той. — Олю, отямся — вулицями ходять озброєні люди! Треба валити звідси, і то якнайшвидше. Валити з цього дебільного міста, з цієї кінченої країни. Розумієш — валити! Без варіантів. Тому що добром вся ця «заваруха» не закінчиться.
Оля лише усміхалась і переводила розмову на весілля. Мовляв, от стане законною дружиною, тоді й готова з ним їхати, летіти й пливти хоч на край світу.
Вилетіти з Донецька вони так і не встигли. Двадцять шостого травня Донецький аеропорт імені Cергія Прокоф’єва прийняв свій останній борт. Більше літаки там не літали — там свистіли кулі.
Того дня Макс зірвався з роботи й помчав додому. Його погнало туди ревище бойових літаків та шум вертольотів. Схоже, десь буде серйозний бій. Дорогою кляв себе за те, що досі силоміць не запакував Олю разом із її батьками в машину й не вивіз із цього проклятого міста. Треба було зробити це одразу після того референдуму навіжених, яких наче щойно випустили з сеансу групової терапії Кашпіровського — вони в нього сліпо вірили, але нікому з них він так і не допоміг. Так ні, він, бовдур, усе чекав, думав, що за кілька днів нічого страшного не скоїться — нічого, що б могло безповоротно змінити життя. Але дні химерним конструктором із дрібних невдач і вселенських потрясінь складалися в тижні, і з кожним тижнем надії на щасливе завершення цього театру абсурду ставало дедалі менше. Один шлях для відступу їм, схоже, вже відрізали — з району аеропорту чулися вибухи та йшов дим. Доведеться виїжджати автомобілем через блокпости. Нічого, прорвуться. Усе буде добре, заспокоював Максим сам себе.
Ще не доїхавши до свого під’їзду, помітив біля будинку чоловіків у камуфляжі, які намагалися вивантажити щось важке з кузова тентованої вантажівки. Як на лихо, у нього під вікнами. Зупинився подалі від них. Одразу неприємно стиснувся і занив шлунок. Поспіхом вийшов із машини, поки вони його не помітили, сховав ключі в потаємну кишеню сумки. Двір наче вимер — жодної живої душі, хоча зазвичай у цей час на майданчику повно дітей із мамашками. Видно, всі поприлипали до вікон і спостерігають за ними крізь фіранки. З полегшенням згадав, що Оля зараз не вдома — говорила, що їде на примірку сукні, повернеться ближче до вечора. Швидко рушив — голова нахилена, погляд у землю, тіло аж прозоре — намагався оминути неминуче. Пройшов їх, уже майже діставшись до кодових дверей, намацав рукою ключ у кишені джинсів, як його зупинив оклик.