— Ей, мужик!
Серце стукнуло об ребра так гучно, наче лопнула на барабані туго натягнута шкіра. Обернувся — сантиметр за сантиметром, як у сповільненій зйомці.
— Ви мені?
— Тєбє, тєбє. — На Максима дивився рудобородий «ополченець» із цигаркою в зубах. У нього було рябе, пооране шрамами від підліткових віспин обличчя й нетутешній, ворожий акцент. — Сюда іді. Ти с етого дома?
Він невизначено кивнув, спостерігаючи, як вільна від курива рука рудого стискає рукоять автомата, який висить у нього на грудях. Підійшов ближче, уникаючи дивитися в очі.
— Гдє виход на кришу, знаєш? — спитав автоматник і видихнув Максу в обличчя димом, перекотивши цигарку в інший кут рота.
— Ну знаю. — Під поглядами озброєних людей переступав із ноги на ногу.
— Давай, подхвативай, как раз тєбя ждалі, чтоб донєсті. — Рудобородий показав дулом автомата в глиб кузова.
— Що? — не зрозумів Макс.
— Пулємьот бєрі! — Автоматник штовхнув його до вантажівки. — В зуби і потащіл.
— Хлопці, ви чого, тут же люди живуть! — Максимове здивування перемогло страх і вирвалося назовні. — Який нафіг кулемет? Тут дітей повний двір!
— Та мнє похєр! — визвірився рудий. — Сільно умний, сука, да? Нє уважаєш народноє ополчєніє Донбаса? Так ми тєбя сєйчас научім нас любіть і уважать! — Він викинув недопалок, сплюнув і на мить відвернувся. А потім з усієї сили ударив Макса в живіт.
Той одразу зігнувся, переломився навпіл. «Ополченець» повалив його на землю, садонув носком берця в голову, яку Максим не встиг затулити руками.
— Чьо стоїм?! Помогайтє! — крикнув до своїх.
Налетіли всі разом, довго били ногами. Потім підняли, вже закривавленого, всадовили на лавку. Обшукали, витягли гаманець і мобільний. Рудий у сумці знайшов ключі від машини й зрадів.
— О, братішкі, похоже, ми сєводня станєм владєльцамі класной тачкі! Ану, дєтка, покажись. — Він натиснув на кнопку сигналізації. Машина привітно писнула. — О-о-о-о, зашибісь, ето «туксончік»! Спасібо тєбє, мужик, за подарок! — Притримав за сорочку Макса, що завалювався на лавці, випльовуючи власні зуби. — А ето тєбє от нас подарочєк — прощальний, чтоб ти нє думал, что ополчєнци Донбаса нє умєют благодаріть. Получі — распішись! — Рудобородий замахнувся і вдарив його в скроню прикладом автомата, розітнувши її до кістки.
Максим звалився на асфальт і відключився. Рудий сів за кермо його «туксона», туди ж завантажилось ще двоє «ополченців». Четвертий завів двигун «камаза», і колоною вони виїхали з двору, з радості від надбання дорогого авто забувши про те, що хотіли робити з кулеметом.
Якийсь час Макс пролежав без свідомості, потім знову почав відчувати, як сонце пече закривавлене обличчя. Спробував підвестися, але ні тіло, ні голова його не слухались. Наче ховрахи з нірок, з’явилися люди, зрозумівши, що небезпека для них минула. Якась жінка кричала, щоб викликали швидку, хтось поливав його голову холодною мінералкою. Максим хотів сказати, що йому боляче, коли вода ллється на рану на скроні, але знову провалився у чорну ватяну діру.
Отямився він голим під простирадлом на якомусь ліжку. Не повертаючи голови, обвів поглядом кімнату. Схоже, палата. По обидва боки лежали незнайомі чоловіки. У лівій руці стирчала голка від крапельниці, через систему в нього вливалася прозора рідина без кольору. Насилу підняв вільну руку, обережно помацав голову — бинти. Руки та груди — майже повністю сині, як перезрілий баклажан. Усі нутрощі боліли, в голову наче щосекунди забивали новий цвях, а ліжко здавалося палубою яхти під час шторму на узбережжі Адріатики. Навіть думати було боляче. Максим хотів було встати — куди йому тут лежати, як удома Оля місця собі не знаходить, та лише застогнав, зумівши посунути тіло на якийсь сантиметр. Заплющив очі та з шумом вдихнув, вгамовуючи напад нудоти. Треба відлежатися. Але як повідомити Олі, що він тут, живий?..
Вона знайшла його сама. Прибігла наступного дня, згорьована й нервова. То сміялась, то плакала, притискаючи його руки до свого обличчя. Раділа, що битий не до смерті, лютувала, що вчотирьох добивали одного.
— Я ледве не здуріла, поки обдзвонювала всі лікарні! Потім Анна Робертівна із сусіднього під’їзду сказала, що тебе начебто в Калініна повезли. Знайшла, слава Богу, знайшла… — Оля метушилася біля нього, то поправляючи подушку, то розгладжуючи зморшки на простирадлі, і ледь-ледь гладила його долонею по неголеній щоці, боячись завдати болю. — Заяву в міліцію треба подати…