— Довідку покажи.
Швидко глянув у папірець, віддав назад.
— Ну добре, вали звідси. Вільний. Лікуйся, мужик. Батьківщині потрібні здорові солдати, — сказав чи то жартома, чи цілком серйозно.
— Спасибі… — відповів розгублено, відчуваючи дивну суміш радості й приниження, і пішов у автобус, знаючи, що спину за мить пектимуть погляди тих, кого примусили залишитись.
Решту шляху до Харкова сидів, як на голках. Усередині наростало гаряче щемливе нетерпіння. Весь цей час, що минув після від’їзду Олі, ці наповнені надією та страхом секунди, хвилини, години, дні, тижні він гнав від себе погані думки, як священик молитвою проганяє нечисту силу. Щодня моделював в уяві різні ситуації: то в неї відібрали телефон «ополченці», то вона загубила його новий номер, то просто «накрився» зв’язок і не змогла додзвонитись в окупований Донецьк. Удавав, що сам собі вірить, але десь між шлунком та печінкою народжувалось щось чорне й страшне, і повзло, ширилось, наче метастази, дедалі вище й вище, до серця, і захоплювало мозок. Він намагався уявляти, як саме Оля відчинить йому двері, кинеться на шию, стисне його неголені щоки своїми худими, аж прозорими пальцями, але картинка виходила штучною, немов дешевий мексиканський серіал із картонними декораціями. Саме в дорозі почало приходити розуміння, що Олі, його Олі, більше не буде. Сліпа віра в те, що життя і всі боги всесвіту не можуть відібрати її в нього, залишилася в окупованому Донецьку. Максим стискав долонями скроні з червоними кривими рубцями й готувався почути те, що й так вже знав.
Йому не треба було звірятися з папірцем, на якому Оля власноруч написала харківську адресу тітки, — він вивчив кожну букву напам’ять. Знайшов в інтернеті в планшеті номер місцевої служби таксі, викликав машину. Поки авто петляло вулицями, сидів, піднявши плечі й похнюпивши голову, і судомно стискав переплетені пальці рук.
— Приїхали, — нарешті водій зупинився й кивнув у бік типової панельної багатоповерхівки.
Макс відрахував гроші, помітивши, як дрібно дрижать у нього руки. Таксист одразу газонув, на прощання чмихнувши ядучим димом йому в обличчя. Потрібний під’їзд був без домофону, ще на старій кнопково-кодовій системі, і Максим не з першого разу зміг потрапити у відполіровані до блиску сотнями тисяч натискань кнопки. Піднімався пішки, поверх за поверхом долаючи свій шлях на Голгофу.
Фарбовані синім дерев’яні двері тамбура на останньому дев’ятому поверсі. Дві однакові — родом ще з СРСР — кнопки дзвінка з різними цифрами. Язик пересох, пульсують скроні. Серце б’ється об ребра суїцидальною пташкою. Коротка трель — «дзинь-дзинь» — і в тамбурі вже чутно чиєсь вовтузіння.
— Хто? — питає глухий жіночий голос.
— Я чоловік Олі Братченко, — захрипло відповів.
За синіми дверима стало тихо. Клацнув замок, і вони відчинились, обдавши Максима запахом чогось смачно смаженого. На порозі стояла жінка за п’ятдесят у кокетливому картатому халаті до колін і з дівчачим хвостиком поріділого блондинистого волосся на тім’ї. На її обличчі без перекладача читалася болісна розгубленість.
— Оля мала приїхати до вас. Вона приїхала?
Жінка мовчала й смикала пояс халата. Він кричав:
— Вона приїхала? Чому ви мовчите?
Вона похитала головою. З очей просочилися сльози, лягли на щоки, залишаючи за собою лискучі вологі доріжки.
— Заходь…
У тісній від засилля полірованих меблів квартирі, де витали запахи смаженої картоплі та м’яса, жінка, яку звали Ніною Олегівною, уривками розповідала, охкаючи й хапаючись за серце. Розстріляли. «Ополченці». Усіх чотирьох. Прямо в машині. Передавали в новинах. З іменами. Тіла забрати не змогла. Де поховані — не знає.
Максим задихався від цих слів, що били в нутрощі сильніше за удари важких берців, добивали його влучніше, ніж приклади автоматів. Але разом із відчуттям бездонного горя прийшло полегшення — ну от і все. Високовольтна напруга останніх тижнів спопелила всі відчуття. Надії — немає. Віри — немає. Нічого немає. Бо Олі — немає. Є лише сліпа лють. Хотів кричати, бити, трощити, різати, вбивати. Але вже не мав на це сил. Зараз не мав. Стиснув кулаки, стримано попрощався й вибіг сходами в ніч.
— Ох… куди ж ти проти ночі? Зачекай! — кричала йому з тамбура тітка, але Макс не озирнувся.
Зайшов до першого ж генделика, який трапився йому на шляху, замовив горілки і якусь закуску. Горлечко пляшки дрібно цокотіло об чарку в його тремтячих руках. Пив перехильцем, одна за одною, не закушуючи, але чомусь хміль його не брав. Тоді вийшов на вулицю, в обійми липкого червневого мороку. Втупив погляд у небо, шукав очима зорі — десь там, серед них, сяє і його Оля зараз, але з міста не видно було жодної, над головою — лише напнута цирковим шатром чорнично-фіолетова каламуть. За будь-що хотів побачити її, реінкарновану в небі, холодну, далеку, але рідну навіки, і навіки тепер — чужу.