Прибувши до Києва, заплативши втридорога пронирливому таксисту, який віз її манівцями, та впавши врешті-решт на готельне ліжко, Таня, яка за три ночі в потягах майже не склепила очей, одразу заснула. Відчуття небезпеки відступило, але все одно снила кошмарами. Прокинулася з важкою головою та пустелею в роті. Виглянула у вікно — десь там, за кілька вулиць звідси, клекотав Майдан.
Вона не поділяла тієї тривожно-радісної істерії, якою було просякнуте київське повітря і яка сипалася тут на голову замість снігу, але загальна атмосфера очікування, яка от-от мала розродитися чимсь важливим, не оминула і її. Вийшла з готелю, пішла навмання, без карт і путівників, не вдивляючись у назви вулиць, просто за людьми, які, вочевидь, теж поспішали туди, куди зараз вели всі дороги. «Сергій би вбив мене, якби дізнався, що йду до майданутих», — раптом чомусь подумала, а тоді прошепотіла сама собі:
— Все одно колись би вбив, і без цього…
Майдан оглушив її звуком. Тут кричали, співали, калатали, били в барабани, молились, плакали й раділи. Вона йшла повз людей, усіх таких заклопотаних, сподіваючись, що вони приймуть її за свою.
— Гей, дорогенька! — шарпнув раптом хтось Таню за рукав куртки.
Вона смикнулась, параноїдально вирішивши, що це хтось зі знайомих. Але ні — на неї дивилася худа чорнява дівчина з вугільними бровами й очима оленяти Бембі. Незважаючи на холод, незнайомка була без шапки, її чорне волосся звивалося по світлій куртці двома смоляними товстими косами.
— Ти вже третій раз біля цього намету проходиш, шукаєш когось? — спитала вона російською і запитально вигнула брову.
— Та ні, я так… дивлюся… і все, — немов почала виправдовуватись Таня.
— Ясно. Вперше прийшла? — зрозуміла брюнетка.
— Ага. — Таня кивнула. — Приїхала.
— Нічого, освоїшся. Я тобі все покажу й розкажу. — Дівчина схопила її за рукав і кудись потягла, не припиняючи стріляти словами: — Я Джаміля. Уже тиждень тут, усе про всіх знаю. А коли тільки прийшла, була така ж розгублена, як і ти.
Таня просто йшла за нею, нічого не запитуючи й не сперечаючись. Вона рада була хоч на мить відчути себе частиною великого цілого, молекулою серед інших молекул, що своїм рухом створять ілюзію її, Таниної, потрібності світу й самій собі.
— Заходь. — Джаміля відкинула перед Танею завісу намету.
Та пригнула голову й слухняно зробила крок усередину. Тут було трохи тепліше, ніж на вулиці, згори спускалася яскрава лампочка, за брезентовою стіною шумів генератор. Посеред намету в кілька рядів стояли дерев’яні ящики, застелені шматком поліетиленової плівки, на ній насипом лежали бинти, таблетки та шприци. У цьому добрі копирсалося двоє дівчат, перебираючи й розкладаючи його за якимсь своїм принципом.
— Привіт, — одна за одною промовили вони до Тані й більше ніяк на неї не реагували, заглибившись у роботу.
— Ми передивляємось медикаменти, люди багато поприносили, але треба перебрати, бо дещо прострочене, — пояснила Джаміля. — Ми — це медслужба Майдану. Тримай. — Вона подала Тані пластянку чаю, якого щойно налила з термоса. — Обережно, гарячий. Їсти хочеш?
Таня кивнула й почула, як забурчав живіт — вона приїхала зранку, а зараз уже вечір.
Довгокоса вийняла з великого туристичного рюкзака в себе під ногами два бутерброди, загорнутих у харчову плівку. Хліб, сир і варена ковбаса.
— Жуй швиденько, будеш нам допомагати. Рук не вистачає, а тобі ж треба з чогось починати. Як тебе звуть?
Отак, швидко й несподівано, Таня подружилася з татаркою із Бахчисарая, лікарем-педіатром за освітою, разом із якою сортувала таблетки та ампули, вдивляючись у дату виробництва. У свій готель вона так і не потрапила — вночі почався штурм. Нажахана, вона кудись бігла разом з усіма, кричала до хрипу, молилася, не вміючи, виглядала з-за чужих чоловічих спин туди, звідки чорною стіною йшли беркутівці. Вона не розуміла, що коїться, але відчувала серцем, що тут відбувається щось страшне й водночас дуже важливе, і якщо раптом вони не вистоять, а впадуть під шеренгу однакових чорних ніг — життя усіх присутніх тут потече інакше, і її життя також.
Вона вистояла. Вистояла весь грудень, забравши речі з готелю, коли сплив тиждень, на який було заброньовано номер, та закинувши їх у квартиру, яку винаймала в Києві Джаміля з подругами. Вистояла в січні, коли прийшло чітке розуміння, для чого вона тут — щоб через прагнення до свободи цілого народу утвердити власну. Вистояла в лютому, коли змивала з рук кров чорнявого хлопчини, з яким ще кілька годин тому невміло фліртувала, сьорбаючи каву, — здається, вона йому подобалась, — і закривала тому очі востаннє.