Таня вистояла, переродилася з вогню і попелу майданних шин, немов ніким і ніколи не бачена птаха Фенікс. Це була вже не та перелякана тиха дівчина-жіночка, що не сміла вийти з тіні свого чоловіка і сказати йому слово супроти. Її тіло й дух зміцніли, вона перетворилась на крицю — колись таку пластичну й слухняну в ковальських руках, а тепер її було ані зігнути, ані зламати. Маленька, з тонкою талією і прозорими до синьоти зап’ястками, жилава, аж суха, зі світлим каре замість довгого волосся, зрізаного вже в Україні, глибокими синіми колами й павутинчастою сіткою перших зморщок під колючими очима, які тепліли лише для друзів, — у ній не залишилось жодного натяку на колишню юнку Таню Ларіну, яка так мріяла про кохання. Вона бачила відчай і смерть, знала надію і радість перемоги. Таня подорослішала, стала старшою навіть за свій біологічний вік. Вона нарешті подолала страх, перестала озиратися та відчувати спиною чужі погляди, розправила плечі, наче випростуючи за спиною крила, готові до польоту.
Коли більше не треба було денно й нощно стояти на Майдані, вона злякалась — життя почало втрачати сенс. Що робити далі, куди рухатись, як не втратити орієнтир і знову не потонути? Допомогла Джаміля. Бачачи Танині метання, вона попросила своїх київських родичів, які міцно стояли на ногах, знайти для тієї якусь роботу. Вона стала приймати телефоном замовлення й формувати посилки для покупців інтернет-магазину дитячих іграшок. На пташиних правах, у нерідній країні, оточена чужими людьми, Таня немов побачила перед собою маленький вогник, який вів її з мороку назустріч світлу, і тепер дуже боялася його втратити. Вона окреслювала собі короткотермінові цілі, не сміючи мріяти про щось глобальне й тривале. Купити в гардероб хоч одну сукню, заплатити за оренду своєї гостинки, випити лате на вихідних у гамірному торговельному центрі, записатись на безкоштовні курси української, не забути розібратися з міграційною службою, бо інакше накладуть штраф, — прості радощі й турботи на щодень.
Відцвіли міфічні київські каштани, залишивши по собі спогади тільки в рядках поетів. Настало гаряче запилюжене літо. Залишки Майдану на Хрещатику перетворились на бутафорію, приваблюючи шахраїв різного штибу та масштабу. На ніколи не баченому Танею Донбасі полум’я вже пожирало свої перші жертви, і вона, така аполітично-пасивна до появи на Майдані, з глухою тривогою думала, чи докотиться ця спопеляюча хвиля до Києва, переконуючи себе, що це чужа війна, і їй, якій пощастило вижити на Майдані, там робити нічого. Укотре спробувала подзвонити Джамілі, але телефон тієї мовчав — уже кілька місяців він був поза зоною.
Татарка зникла так само раптово, як і з’явилася, і навіть родичі не знали, де вона й що. Говорили, що вона може бути в Криму в батьків, але Ларіна в це не вірила — ставлення подруги до країни, з якої Таня прибула, було цілком однозначним, тож уявити ту на окупованій росіянами Батьківщині вона не могла.
Одного дня, коли Таня на складі якраз запихала в коробку величезного м’якого ведмедя для відправки, у її рюкзаку озвався телефон. Вона глянула на екран — номер не визначався. Трохи повагавшись, все ж натиснула на кнопку відповіді.
— Привіт, дорогенька, — почувся зі слухавки знайомий бадьорий голос. — Що ти робиш увечері? Я сьогодні проїздом у Києві, треба здибатись.
Джаміля запропонувала зустрітись у крихітній кав’ярні на Лесі Українки, куди вони іноді заходили зігрітись, ідучи з Майдану перепочити в найману квартиру татарки. Таня прийшла туди раніше і в тягучому, наче домашня карамель, очікуванні одна за одною випила дві чашки еспресо. Подруга запізнювалась. Вона вже хотіла замовляти третю каву, коли двері відчинились — і Джаміля — уже без кіс, а з коротко стриженою головою та виголеними скронями — розкинула руки для обіймів.
Таня одразу помітила її одяг — кітель із закоченими рукавами, камуфляжні штани в різнобій із кітелем, берці, шеврон та нашивку прапорця на рукаві.
— Поїхала з хлопцями прямо з Майдану, — відповіла Джаміля на німе запитання.
У неї були червоні стомлені очі й засмага людини, яка щодня підставляє обличчя й руки сонцю та вітру. Вона раз по раз поривалась дістати сигарету з пачки, яку одразу поклала на стіл, але згадувала, що тут не палять, і замовляла ще одне американо. Джаміля розповідала про три місяці на Донбасі, про хлопців зі свого батальйону — живих і «двохсотих», про страх і сміливість, зраду й вірність, складені для благословення пальці та плювки в спину.