Розмова не клеїлась, наче у двох знайомих тільки по інтернету людей, які вперше зустрілися наживо. Поки чекали замовлену піцу, Макс більшість часу клацав телефоном, Таня ковтала вистиглий чай із пластянки. Вона нервувалася, не знаючи, як сказати, що цей зосереджений похмурий чоловік у формі їй небайдужий. Принесли замовлення, «Турок» щось пожартував про сухпай на двох, Таня засміялась, занадто голосно й занадто завзято. Жувала піцу, мучилась від власної нерішучості, власне, уже розуміючи наперед його відповідь. Але не спробувати вона не могла.
— Максе… — назвала не на позивний, а на ім’я, додаючи інтимності розмові.
Той підвів голову.
— Я давно хотіла тобі сказати… — почала, як колись Вася, і затнулася.
Дихання збилось, серце стукало, наче алкоголік у вікно до самогонщиці в опівнічну пору, кров прилила до щік. Зчепила руки в замок, шукаючи опори.
— Словом, подумалось, що ми з тобою могли би бути не лише друзями, а… бо ти мені подобаєшся і… — збиваючись, видихнула слова, що горохом розсипались на полірованій поверхні стола.
Ну от. Ну чому, чому вона говорить, наче перелякана дитина, виправдовуючись за зроблену шкоду, а не як доросла жінка, яка точно знає, чого хоче? Прикусила губу, зиркнула йому в очі, чекаючи хоч якоїсь реакції.
Максим глибоко вдихнув. Шрами на його обличчі побіліли. Криво усміхнувся, сховав її руку у своїй, погладив великим пальцем долоньку.
— Золотце, — проказав і замовк, добираючи слова. — Я розумію, що тут, на війні, усі почуття загострюються. І в цьому вирі дуже хочеться втриматися за когось, особливо, якщо ніхто не чекає вдома. Але, повір, я для тебе не найкращий вибір. Мудак зі своїми тарганами й скелетами. Така хороша й правильна дівчинка, як ти, заслуговує на краще.
Танине обличчя горіло, їй хотілося, аби кахляна підлога кафе розверзлася й поглинула її цієї миті. Вона обхопила себе руками, закрилася, захищаючись від жорстоких слів цього фактично малознайомого й чужого їй чоловіка. Боліло навіть не те, що «Турок» відшив її. Він розмовляв із нею, як говорить із дівчинкою-підлітком учитель, що знайшов у класному журналі адресовану йому любовну записочку. Цей менторський тон, ця упевненість у власній правоті різали й препарували її єство, наче патологоанатом незнайомий захололий труп. Тані було так соромно, як тоді, коли вона впісялася на уроці в третьому класі, бо боялася підняти руку й попроситися в туалет, а вчителька підняла її на сміх перед двома десятками однолітків. Вона картала себе за дурість і наївність та гарячково думала, чи ще не пізно обернути все на жарт.
— Купився? — раптом засміялася заголосно й зарізко. — Пацани казали, що жодна дівка тебе звабити не зможе, бо ти нікого не помічаєш і не хочеш. От я і вирішила перевірити. Молоток! Твердий, наче скеля. Ну майже як я.
Говорила навмисно грубо й розв’язно, вдягнувши на себе звичну роль «свого в дошку» хлопця, тим самим затуляючи дірки у власній броні. Навіщо відкрилася, оголилася перед ним, немов казкова леді Годіва, навіщо допустила думку про те, що чоловік може подарувати їй щастя, а не біль? Стуляла докупи розсипані крихти слів, намагаючись зберегти обличчя, вдавала, що нічого невідворотно важливого для неї не сталося. Просто невдалий жарт.
— Та я ж начебто не дівок прийшов сюди шукати, а геть іншим займатися. — Максим уважно подивився на Таню, навіть не намагаючись удавати, що повірив.
Узяв пачку сигарет, вистукав одну, закурив прямо в приміщенні, струшуючи попіл на блюдце. Таня бачила, як шушукались і кивали на них офіціантка й бармен за Максовою спиною, але вголос ніхто й слова не сказав — мабуть, боялись, що відвідувачі були у формі.
Подальша розмова не клеїлась. Таня спробувала кілька разів пожартувати, щосили намагаючись перебити враження від свого невчасного й неоціненого зізнання, але наштовхнулась на важкий і водночас розгублений погляд «Турка», який немовби говорив: «Не старайся, я все зрозумів».
Макс мовчки розплатився за двох, так само не кажучи ні слова, допоміг Тані вдягнути бушлат. Вона теж мовчала. Нарешті приїхала машина, і Таня шмигнула на сидіння, уникаючи дивитися на «Турка».
«Треба радіти малому, знаходити хороше в дрібницях», — переконувала вона себе дорогою, відчуваючи ліктем його лікоть. Що ж удієш — насильно милий не будеш. Ні «Адвокат» їй, ні вона — «Туркові». Жити цієї миті, допомагати вижити іншим та слухати колискові, які наспівував фенобарбітал, — ось і все її нехитре завдання максимум. Щоправда, дедалі частіше їй спадало на думку універсальне рішення, як позбутись самотності на багато років уперед. Для цього треба лише було повернутись живою, зіскочити з барбітуратів і почати створювати те, що називають «нормальним життям». Таня вхопилася за цю ідею, як дерево в горах щосили хапається корінням за кам’янистий ґрунт, силуючись утриматись під натиском вітру й не впасти в прірву.