Кураж минув. Біля його ніг сиділа маленька жінка, котра ще мить тому була щасливою і стогнала від насолоди, почуваючись його королевою. А зараз він скинув її з трону в реальність, туди, де холод, бруд і війна. Навіщо зробив це, навіщо піддався інстинктам, навіщо прийшов саме до неї, закоханої, а отже, оголеної і відкритої? Сука, ось він хто. Тварина, гірша за сєпара. Зробив нещасним не тільки себе, а й цю дівчинку, яка необачно звірилася йому в своїх почуттях. Це все алкоголь. Він у всьому винен. І ця клята війна.
Максові думки металися туди-сюди, обираючи, кого зробити винним.
Хоча… «Скеля» теж не свята. Чого не прогнала, а перша повісилася на нього? Та він, мабуть, не єдиний приходив сюди розвіяти печаль, то чого йому перейматися?
Розкаяння змінювалося злістю. Вона знову наростала, гаряча, кипуча, як смола в пекельному казані. Злість на Олю, на себе, на Таню. На сєпарів і товаришів. На цю грьобану війну. На це кончене життя, над яким ти не маєш жодної влади.
Знову захотілося випити. Залитися. Щоб нічого не відчувати. Не пам’ятати. А потім — грохнути сєпара. Так, щоб півголови знесло й мізки чвиркнули фонтанчиком. Або хоча б набити морду першому-ліпшому, хто трапиться, байдуже — другові чи ворогу. Вивільнити лють, окропити її червоною юшкою, протверезіти від кривавих крапель на снігу. І вкотре зрозуміти, що ця злість, цей біль житимуть у ньому довічно, блукаючи тілом, немов куля зі зміщеним центром тяжіння, калічачи його самого й усіх, хто стоятиме занадто близько.
Таня шморгнула носом. Вона не піднімала голови, поклавши підборіддя на притиснуті під спальником до грудей коліна. У голові Макса тенькало, що все одно він повівся, як скотина, що треба щось сказати, вибачитись, але язик враз став м’яким, важким і якимсь аж тягучим, не здатним вимовити ні звуку. Вскочив у берці, смикнув шнурки, до пуття не затягнувши, накинув бушлат, не помітивши, як полетіла з кишені шапка. Шумно вдихнув і видихнув, безсило стиснув кулак, тоді вивільнив пальці, хруснув суглобами. Поклав важку руку на голову Тані, ледь скуйовдив волосся, тріпнув, немов собаку за загривок. Мовляв, тримайся, мала, я не хотів. І хряснув дверима.
Тільки після цього Таня дозволила собі розревітися.
Сходило сонце.
Сніг рипів під Максовими ногами, забиваючись у незашнуровані берці.
Загорявся новий день війни.
Розділ 5. Мир
Шість місяців до дембеля тяглися нескінченно довго. Спершу повіяла теплим вітром весна, злизала весь пожовклий ніздрюватий сніг, затопила водою й багном окопи й бліндажі. Ще трохи — і зранені степи Донбасу заквітчалися, запахли, ховаючи за буйною зеленню вирви від снарядів та мін. Природа брала своє.
Потім на крилах гарячого суховію прилетіло літо. Бійці вдягали броніки та розгрузки на голі, аж червоні торси й вилазили на розпечену броню.
Знову кудись їхали, ловлячи палючі сонячні промені й уїдливий всюдисущий пил, міцно тримали «калаші» й не відривали очей від зеленки.
Після бійки та пострілів на світанку Макс і Вася продовжували служити в одній роті: баба бабою, а війна — війною. Перекидалися скупими сухими словами «по роботі», обмінювалися злими поглядами. Тримали дистанцію. Їхня ворожість базувалася не на ненависті, а на образі.
Вася не міг пробачити, що товариш скористався жінкою, яка йому подобалась, не з любові до неї, а тільки тому, що захотілося когось трахнути. Щоб допекти Тані, він навіть закрутив роман із Джамілею, яка радо впала в його обійми. Але сам відчував: все це було не те. Хоча почуття до Тані вже й охололи, але його поранене, контужене самолюбство ніяк не давало спокою.
Макса ж гризла провина — і перед Васею, і перед Танею передусім, але гордість заважала визнати себе винним. Пізнавши, що таке втрата, він досі не навчився йти на поступки, аби зберегти у своєму житті людей, які були важливими для нього.
«Турок» і «Адвокат» похмуро стежили один за одним із різних кутків бліндажа, наче бійцівські пси, яких розтягнули після двобою.
Таня ще взимку переїхала в інший сектор. Там у неї не було знайомих і вона мала змогу просто машинально виконувати свою роботу. Вона й чути не хотіла ні про «Адвоката», ні про «Турка». Більше не прагнула ані кохання, ані стосунків. Маску суворої медички вона не знімала навіть наодинці із собою. Дедалі частіше вона замислювалася про повернення до Києва — рік на війні вдарив по серцю. Спершу воно лише щеміло, ніби якась невидима рука сукала з нього тонку нитку. Пізніше стало нагадувати про своє існування різким, наче удар ножа, болем, від якого Таня не могла ні вдихнути, ні видихнути. Вижити під обстрілами й померти від серцевого нападу було б вершиною глупоти, вирішила «Скеля».