Вдягнувшись, Вася вийшов на кухню. Аня сиділа на диванчику, така рівна й напружена, наче проковтнула жердину. На столі парували дві чашки кави.
Сів навпроти, дістав сигарету. Уже хотів підпалити, але вчасно згадав, що дружина забороняла курити у квартирі.
— Я закурю? — спитав для годиться.
— Кури.
Поки він відчиняв настіж вікно, Аня взяла з холодильника дамські «Вог», тримала сигарету в пальцях, чекаючи, поки Вася клацне запальничкою. Якийсь час вони мовчки диміли, обдумуючи, що сказати.
— Ти ж не проти, що я повернувся? — питання прозвучало занадто різко, без попередніх підготовчих слів.
Аня зітхнула, забарабанила пальчиками з сигаретою по столі.
— Тебе дуже довго не було.
— Я знаю. Але тепер я тут.
— Усе змінилось. — Анин погляд крізь відчинене вікно був спрямований на Держпром.
— Що саме? — Вася невідривно стежив за її пальцями, які танцювали по столі.
— Усе.
— Тобто ти не знаєш, що відповісти?
Дружина кивнула.
— Вирішуй.
Вона знову кивнула.
— У нас дитина, — навів Супрунчик останній аргумент.
— Ти згадав про неї перший раз за рік! — Аня кричить.
— Неправда. — Вася намагається зберігати спокій, бо вирішується його доля. — Я про Ліну ніколи не забував.
Аня сердито змахує рукою і відвертається. Ніхто з них не вимовив слово «розлучення», але воно висить у повітрі, як зграйка мошкари над стоячою водою.
— Дай мені останній шанс.
— І що це змінить?
— Побачиш.
Вона загасила недопалок у попільничці. Кава залишилась невипитою. Підвелася, переставила чашку в мийку.
— Можеш спати на дивані.
Хотіла було вийти з кухні, але Вася заступив їй шлях.
— Це означає «так»?
— Це означає «я подумаю». Пусти, мені треба йти.
— Куди?
— Справи.
— У п’ятницю ввечері?
— У п’ятницю ввечері.
Вася глибоко втягнув повітря і почав рахувати. Раз, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім, дев’ять, десять… Видих.
Літо в Харкові пахло геть інакше, ніж на Донбасі. Максим усвідомив це, щойно зійшов із потяга. Він стояв на Привокзальній площі — вільний, як вітер, ні жалю, ні дому, ні сім’ї. Камуфльований рюкзак за плечима — усе його майно. Руки його за звичкою шукали автомат і, не знайшовши, порпалися в кишенях, вертіли знайдену там пачку сигарет і знову клали її назад. Іскрили прохолодою фонтани, діти ганяли голубів, які жебрали в них крихти, сонце котилося в зеніт. Запах вокзалу — мішанина сотень ароматів: гарячих рейок, спітнілих тіл, розчинної кави, шаурми, сечі, перегрітого пилу під ногами — насторожував і збуджував. Після року армійського самітництва, розбавленого невеличкою купкою людей, Макс опинився у великому місті, за яким — ніде правди діти — скучив. Наче відлюдник, що вперше за десяток років вийшов зі своєї келії, він вбирав у себе всі його прояви, всотував його аромати, вслухався в звуки.
— Гей, не стій на проході, тут люди ходять!
Здоровенний мужик із кравчучкою, у шортах і розстебнутій сорочці, з-під якої виднілось пузо, штовхнув Максима плечем і поспішив далі.
«Турок» глянув на годинник, уже за секунду забувши, котру він показував. Рушив швидким кроком — не тому, що поспішав, просто звик, що в армії треба рухатися швидко.
У «Макдональдсі» біля вокзалу замовив бігмак-меню із собою. Жував чисбургер, запивав колою, сидячи на лавці в тихому сквері, і гуглив найближчі банкомати та вільні квартири для оренди. На рахунках ще залишалися гроші, і досить пристойні. Його відновлені банківські картки лежали в матері, яка разом із сестрою осіла в Дніпрі, і, дембельнувшись, він заїхав до них, погостював із тиждень, і рушив далі — на Харків. Макс не міг достеменно відповісти, чому вибрав саме це місто. Можливо, через те, що рік тому Харків дав йому надію. Й одразу ж її відібрав. Бог чомусь залишив його на цьому світі. Значить, у нього є якісь плани на Макса.
Продзвонивши кілька номерів агентів, він домовився з одним про перегляд квартири просто зараз. Однокімнатка, поруч із метро, з холодильником і пралкою — все як треба для одинака.
Зустрілися біля будинку. Агент, дівчина трішки старша двадцяти з кролячими передніми зубами і яскраво фарбованими очима, які, очевидно, мали відволікати увагу від завеликих різців, завмерла, побачивши Максима.
— Ви не попередили, що будете у формі, — невпевнено протягнула.
— А це проблема? — саркастично здійняв брову.