У виділену йому квартиру Лариса приїхала пізно ввечері. Як завжди — красива, хижа та запашна. Переступивши поріг, одразу накинулася на Сергія і майже зґвалтувала — до неї жодна жінка з ним так не поводилась. Він любив покірних жінок, які дозволяли владарювати над ними, які мовчки терпіли й виконували всі його забаганки. А тут — вона. Дивний, але приємний досвід, наче перший стрибок із парашутом.
Після сексу вони лежали й довго курили в ліжку. Лариса говорила, Сергій слухав. Розповідала вона багато: про себе, про бізнес, про чоловіка, який із початком війни втік у Київ.
— А ти чого з ним не поїхала? Чи не кликав? — задумливо спитав, затягнувшись.
— Кликав. Але я своїх не зраджую і не кидаю.
Сергій саркастично вигнув брову:
— А чоловік, виходить, не свій?
Як виявилось, Лариса була з ідейних. Народилась і виросла в Донецьку, і з початком «русской вєсни» почала активно підтримувати її учасників та організаторів. Ходила на мітинги й на референдум, допомагала продуктами та грошима. Чоловік, колишній киянин, покинув місто ще до активної фази бойових дій, перед цим остаточно й назавжди розсварившись із дружиною і назвавши її «сепаратисткою».
— Уявляєш, хотів мене образити, а зробив комплімент! — реготала Лариса, струшуючи попіл із сигарети в попільничку. — І з цим мудаком я прожила майже шість років…
— Якби не війна, може, й досі жили б, — зауважив Сергій.
— Та ну, й до цього були дзвіночки, що нам не по дорозі, але ж спільний бізнес, ти розумієш… А тепер усе вирішилось найкращим чином. Він у своїй «Укропії», а я тут, і бізнес при мені…
— Не боїшся тут без мужика?
— Я? — Лариса знову засміялась. — Думаєш, я чогось у принципі можу боятися? Є батько, є брат. І є ти. — Вона поклала руку йому на груди.
Удруге про Таню Лариса згадала через тиждень. Звичайна жіноча цікавість, не більше, казала вона, але Сергій бачив, як від згадки про суперницю у неї в очах зблиснув недобрий вогник. Як справжня хижачка, вона ні з ким не хотіла ділитися своєю здобиччю, навіть із привидами минулого.
— Чому ви розійшлися? — допитувалася вона, відновивши дихання після скачок на коханці.
— А ми не розходилися, — Сергій, як завжди, про особисте відповідав скупо й неохоче.
— Вона тебе чекає вдома?
— Ні.
Лариса помовчала і спробувала ще раз:
— Вона померла?
Сергій розреготався.
— Це було б дуже драматично, але ні. Принаймні поки що ні.
— Поки що? — вчепилася за останні слова. — Так що з нею сталося, ну розкажи!
Він мовчав. Думав. Зважував. Відмахнутися від цього запитання чи таки щось сказати? Вигадати нехитру історійку, яка додасть йому шарму і ваги в Ларисчиних очах. Він так до кінця і не міг зрозуміти, чому вона так за нього вчепилася. Бачила в ньому справжнього чоловіка, який у змозі її захистити? Але ж сама казала, що боятися їй нікого, у разі чого її підстрахують та врятують батько й брат. Хоче отримати від нього певну вигоду? Не схоже, уже б про це сказала й не психувала б так, коли він прямо запитав. Сприймає його як сильну руку, готову загнуздати її, як норовливу кобилку? Чи, може, просто закохалась? Сергій не знаходив однозначної та простої відповіді. Він не збирався відкривати їй правду, але щось все одно треба сказати. Щось таке, що триматиме її на гачку, даватиме надію. Раз вона така навіжена, хай поки побуде поруч, здається, він придумав, як її можна використати.
— Вона мене зрадила, — врешті мовив, тяжко зітхнувши перед цим. — Втекла до коханця за кордон разом з усіма нашими бабками.
Лариса охнула. Сергій задоволено подумав, що гачок вона проковтнула.
— От сучка! Таке не прощають. Тепер розумію, чому «поки що».