Вася рвучко піднявся, ледве не перевернувши столик. Перед ним розпливалося усмішкою обличчя «Ведмедика» — високого та дебелого хлопця з їхньої роти, який у свої двадцять п’ять мав вигляд майже сорокарічного. Руки «Ведмедика» стиснули Васю і відірвали від землі.
— Яким вітром ти тут? — спитав, вивільнившись із ведмежих обіймів побратима.
— Та ось, на роботу тут влаштувався, ремонти роблю, — кивнув на свої кофту та джинси, заляпані синьою та зеленою фарбою. — Я ж із маленького села, ловити там нічого, то й гайнув до Харкова, не здихати ж героєві АТО з голоду, — засміявся «Ведмедик». — Побачив прапор через вікно, дай, думаю, зайду. А тут ти. А сам ти як?
Вася невизначено махнув рукою, мовляв, не питай.
— А що, бачиш когось із наших? — перевів розмову на інше.
— Та зустрічалися кілька тижнів тому. Я, «Док», «Шпала», «Псих». Та давай я їм зараз дзенькну, вони підтягнуться, обмиємо зустріч. Як я радий тебе бачити, братику, не передать! — примовляв, шукаючи контакти в телефоні.
Після цієї першої зустрічі армійські посиденьки на п’ятьох стали регулярними. У листопаді вони збиралися щотижня. Пили третю за тих, кого вже немає. Згадували. Сміялися і плакали. Виговорювалися. Тут, під сигарету, пиво та горілку, Вася вперше зрозумів, як це важливо — коли тебе слухають і розуміють. Коли поряд люди, з якими можна бути собою — слабким, недолугим, невдахою. Вони не засміють, бо пережили те саме, що й ти. Разом вони діставали із себе спогади про війну, струшували з них пил і чужий осуд, розгладжували складки пальцями, звичними натискати на гачок. Перебирали їх, мов Попелюшка сочевицю в попелі. Кожен із них знову почувався героєм, чоловіком, який переламав хід історії, узявши в руки зброю. Почувався тим, ким хотів бути, але так і не став в очах близьких.
Зачувши від Васі запах алкоголю, Аня забила на сполох. Ще свіжі були в її пам’яті миті, коли його коматозним тілом доставляли під двері квартири. Хтось зі співробітниць порадив їй психолога. Подзвонила, записалася на прийом, поставила чоловіка перед фактом. Той лише стенув плечима: мовляв, ходімо, якщо ти так хочеш.
Психолог говорив мудро, слухав уважно й загалом Васі навіть сподобався. Хоча під час зустрічі він більше відмовчувався, бо роль спікера взяла на себе Аня.
— Він повернувся чотири місяці тому, але думками він не з нами, він досі там. Тепер-от пити знову почав. Я вже не знаю, що з цим робити! Може, це таблетками якими лікується? — з надією допитувалась вона.
— Люба моя, — хитав головою психолог, — ніякі таблетки не здатні вилікувати душу. У вашого чоловіка так званий «східний синдром». З цієї війни, як і з будь-якої іншої, приходять, але не повертаються. До вас прийшло тільки тіло, а голова, думки вашого чоловіка ще довго будуть там. Любіть його, слухайте й чуйте, підтримуйте — оце вам мій рецепт на лікування.
Аня слухала його, недовірливо вигнувши брови.
— Так, може, мені ще й налити і випити з ним? — з викликом кинула.
— Якщо ваш чоловік не може впоратися зі своїми проблемами сам, допоможіть йому. Алкоголь тут другорядний, проблема — вона тут, — психолог постукав вказівним пальцем по своїй голові.
Аня стиснула губи, подивилася на годинник і схрестила руки на грудях.
— Шарлатан якийсь, а не психолог! — дорогою додому голосно обурювалася вона. — Дарма лише триста гривень віддали за ту ахінею, яку він ніс. Хоча б таблеток якихось виписав! Ну що ти знову мовчиш?! — Вона різко зупинилася й схопила Васю за руку.
— Ходімо вже, — буркнув той, відсторонюючись.
На них обох сипав перший сніг.
Подумки Вася уже мчав на сьогоднішні вечірні посиденьки з побратимами. Відчуття бойового братерства, дружнього плеча підносили ці зустрічі над сірою буденністю. Вони стали найважливішим, що відбулося з Васею з моменту повернення з АТО. Тільки з братиками він мав можливість виговоритися, знаючи, що його зрозуміють і підтримають. Аня казилася щоразу, як він ішов, а Вася просто намагався якнайшвидше покинути її, як небезпечну зону, не вибухнувши самому.
Цього разу вони випили забагато. Вася відверто перебрав і відключився прямо в наливайці, схиливши голову на пластиковий столик. «Ведмедик» із легкістю звалив його собі на плечі й притягнув до «Психа» додому — той якраз холостякував і міг прийняти гостя. Адреси «Адвоката» вони не знали, і хоч телефон розривався від Аниних дзвінків, вирішили не нариватися на скандал, побачивши, що дзвонить контакт «Позивний Дружина».
Зранку Вася розліпив очі з відчуттям, що в його роті зробили свої брудні справи з десяток котів. У голові бамкало й бухкало, наче там рвалися снаряди й міни. Він трохи піднявся на руці й обвів поглядом кімнату, намагаючись зрозуміти, де перебуває. У протилежному куті сидів у кріслі «Псих» і гучно хропів, закинувши голову. У ногах у Васі лежало щось важке, і він скинув його, пробуючи встати. Двоє жирних котів — рудий і чорний — важко гепнулись на підлогу, з докором подивилися на нього і, потягнувшись, пішли окуповувати «Психові» коліна.