— Доця… — прохрипів Вася і відпустив голову дружини.
Аня, не припиняючи завивати, рачки поповзла в Лінин бік.
— Мамо, мамочко! — нарешті закричала мала й кинулася до матері.
Та, ридаючи й схлипуючи, стала на коліна й обплела доньку руками. Рвучким рухом усадовила поруч із собою на підлозі й стала монотонно розкачувати в обіймах, примовляючи:
— Не бійся, сонечко, все добре, не бійся…
Ліна ридала, Аня гладила доньку по голові й шепотіла слова, які б мали заспокоїти, але не заспокоювали. Її натуральне біляве волосся, яким вона завжди так пишалась, було закудлане й місцями вирване, під оком і на лобі наливались багровим синці, з розбитого носа цебеніла кров.
Вася обхопив голову руками й загарчав — з відчаю, від безвиході. Він зі всієї сили садонув по стіні кулаком, потім іншим. Кричав, бив її ногами, виміщаючи свою лють. Дружина з донькою з жахом спостерігали за ним, тулячись до дверей, не наважуючись зробити різкий рух і відповзти подалі, на кухню.
— Забирайся! Ти дитину до смерті перелякав! — Анин голос зривався.
Вася почув, припинив гамселити стіну, втомлено сповз на підлогу.
— Забирайся геть! — прокричала дружина знову, трусячись усім тілом від страху і напруги. — Я викликаю міліцію!
Він підхопився на ноги. Зробив крок у бік виходу, але щось згадав, повернувся в кімнату, гримнув балконними дверима. На ходу накидав на плечі свій величезний армійський рюкзак, який так і стояв нерозібраний. Коли Вася наблизився до дружини й доньки, які продовжували сидіти обнявшись, Аня виставила вперед руку, захищаючись, і міцніше притисла до себе Ліну. На мить затримався, шукаючи якісь слова, щоб заспокоїти доньку, зробив рух — погладити її по голові, але та сахнулась і ще сильніше втиснулася в Аню.
Вискочив без куртки, не зачинивши за собою двері. Їхня паща, у яку заповзали холодні щупальця грудня, ще довго залишалася роззявленою.
На Максову присягу Рита не прийшла.
Напередодні її вони знову посварилися — з криком і майже до бійки. Сварка була спровокована якоюсь дрібницею, яка одразу ж забулась у процесі. Рита захлиналася образливими словами, випльовувала їх зі швидкістю кулемета, а потім почала швигорляти в Макса всім, що траплялось під руку, та бити його в груди. Він намагався її заспокоїти, а в голові тенькала думка: буде геть абсурдно, якщо хтось зараз викличе поліцію, і копи приїдуть на виклик до свого майбутнього колеги. Тоді на роботі в поліції можна ставити хрест. Він тихенько розсміявся від цієї думки, але тут Рита метнула в нього книгою, яку брала з собою, коли залишалася у нього й навіть намагалася читати на ніч.
— Скотина ти! Тобі смішно?! Тобі смішно, питаю?
Вона знову кинулася на нього з кулаками, але він вивернувся й обхопив її руками, як обручами. Біля їхніх ніг стрибав і дзявкав її тонконогий песик, якого вона завжди тягала з собою, Рита лаялася і виривалася, і Макс розреготався, уже не стримуючись. Легенько відштовхнув її, і вона впала на ліжко, туди ж застрибнув і песик, захищаючи свою хазяйку. Рита враз замовкла, задихала важко, з присвистом, і обійняла собаку. Насміявшись, Макс уже почав заспокоюватись, як побачив назву книги, якою коханка хотіла вцілити в нього і яка тепер лежала в нього під ногами: «Як одружити на собі холостяка за 30 днів» — дешеве чтиво в м’якій обкладинці, і його накрило новою порцією реготу. Рита кинула на нього повний ненависті погляд, відкинула песика і рвучко підхопилася з ліжка, щоб з грюкотом викотити з-під нього свою крихітну кочову валізу — Максим навіть не знав, що вона знову приїхала разом із нею.
Присутність Рити, її пес, ці мертвонароджені стосунки обтяжували. Йому б давно кинути її першим, але кошмари, які снилися Максу щоночі, як він спав сам, не давали розірвати цей зв’язок швидко. «Зранку скажу їй, що все», — щоразу думав він, відчиняючи Риті двері. І зранку не знаходив у собі сил пірнути в самотність, як у крижаний Північний океан. Вона стала для нього милицею, без якої він не міг рухатись раніше і яка тепер не давала йому йти далі. Обоє мали важкий характер і в стосунках не притиралися, а ламали одне одного. Ритина істеричність та категоричність були так не схожі на тверду впевненість Олі, і Максим не міг їх не порівнювати, щоразу думаючи, щоб зробила б Оля зараз на місці Рити. Він сидів і спостерігав, як вона жбурляє речі у валізу — наче швидко, але водночас сповільнено, бо перемощує свої сукні й блузки з одного кутка в інший, чекаючи, що він її зупинить, вибачиться, попросить залишитися, скаже нарешті, що любить. Але Макс сидів мовчки, час тягнувся, наче нитка перевареного цукрового сиропу, і Рита врешті смикнула блискавку на валізі, взула свої туфлі на високих цокотливих підборах та вхопила під пахву песика — Макс досі так і не запам’ятав його довгого складного імені. Коли вона гримнула дверима, він заплющив очі й відкинувся на спинку крісла.