Цього разу розрив був остаточним. Максим нарешті зітхнув із полегшенням, коли вона, вичерпавши всі стратегії повномасштабного вторгнення в його життя, тихо зникла. Він знав, що Рита повернеться, щойно він її покличе. Але не кликав. Так само як перестав відвідувати місця, куди вони ходили разом, перестраховуючись від можливої непотрібної зустрічі.
Темно-синя поліцейська форма личила йому навіть більше, ніж камуфляж. Він стояв у серці Харкова біля новенького «пріуса», поруч вигинав хребет Держпром і біліла будівля обласної адміністрації. «Присягаю вірно служити українському народу…» — шепотіли його губи, повторюючи текст. Грудневе сонце несміливо облизувало бруківку, і виструнчене тіло промерзало наскрізь під натиском крижаного вітру.
Коли закінчилася офіційна частина і родичі та друзі кинулися обіймати новоспечених патрульних, Макс залишився стояти сам-один. Йому нікого було стиснути в обіймах. На мить він відчув свою зайвість, непотрібність на цьому святі. Він заздрив тим, хто ділив свою радість із близькими людьми, заздрив чи не найперше в житті, бо що б він не робив, яких би зусиль не докладав, щастя, підтримка та кохання не належали до тих сфер, на які людина має вплив.
Як би Максим зараз не гнав від себе думки про Олю, зараз її відсутність відчувалася особливо гостро. Він злився на неї, думаючи, як вона могла кинути його самого, коли всі його думки досі — про неї. Найгіршим було те, що він навіть не знав, де її могила, не міг прийти й поговорити, розповісти, як він живе, чи то пак намагається жити. Егоїстичне бажання — забути її, відпустити нарешті, як відпускають повітряну кульку, — заволоділо ним повністю. У цьому він бачив своє спасіння після зболених вісімнадцяти місяців.
Хвилина слабкості, ностальгії і болю — і Максим опанував себе. Не думати. Не згадувати. Не жити минулим. Сьогодні перше чергування. Нове життя починається. Життя, у якому на зміну амбітним цілям прийшла одна мета — дихати, бачити, слухати, відчувати. Просто жити, не ставлячи собі умов, не пнучись зі шкіри. Навчитись нарешті шукати насолоду в малому, не плануючи далеко наперед і не зазираючи в майбутнє. Іти далі, не озираючись.
— Максе, іди до нас, зробимо «селфачок», — покликала його дівчина у формі й дзеркальних сонцезахисних окулярах.
Він зрадів, хоч і не показав того, а лише посміхнувся своєю фірмовою кривою усмішкою — після першої зустрічі з «ополченцями» міміка обличчя у нього була порушена — і неквапливо рушив до колег.
Дівчину, яка його кликала, звали Аліною. Відтепер вона була його напарницею на чергуваннях. Аліна махала йому рукою з червоним манікюром, а її туга руда коса виблискувала на сонці, контрастуючи з темно-синьою тканиною куртки. Висока, майже врівень Максу, із прозорими зеленими очима, веснянкувата й завжди усміхнена, вона наче зійшла зі сторінок модного журналу. Навіть зимова форма, яка робила всіх дівчат пухкенькими, не змогла додати їй кілограмів — така вона була тендітна.
Про неї, як і про кожну красиву жінку, ходило безліч чуток. Подейкували, що раніше вона працювала моделлю за кордоном, що має багатого чоловіка (хоча обручки на її безіменному пальці ніхто не бачив), що її батько був замом якогось міністра в уряді Азарова і, вступивши в поліцію, вона цим самим хоче заробити для нього індульгенцію. Максим не вірив жодній із цих пліток, та й перевіряти їх правдивість не прагнув — його стосунки з Аліною були навіть не дружніми, а суто робочими, формальними. Лише тиждень тому, коли стало відомо, що вони будуть напарниками, кожен вирішив зробити крок назустріч, аби визначити, чи спрацюються вони разом. Вечірня кава в кав’ярні біля собору, її приглушений сміх і третя порція торта за вечір, яку вона швидко видзьобала крихітною вилочкою, — і Максим сам незчувся, як розповів їй усе. Про дитинство, батька і мрії. Про Туреччину і про Олю. Про війну.
Тоді Аліна враз посерйознішала, зашморгала носом, очі її заблищали.
— Мій батько зараз воює під Мар’їнкою. Коли дізнався, що я теж хочу піти, сказав: «Не смій. Мати не витримає». Залишилась тільки поліція, хоч я й не вірила, що пройду. Хоч тут буде з мене якась користь, принаймні я на це сподіваюсь.