Після вечора взаємних відвертостей їхні стосунки потеплішали, перетворившись на майже дружні.
Максим спостерігав, як швидко Алінині пальчики ковзають екраном смартфона, перетворюючи окремі літери на підпис під їхнім спільним селфі в «Інстаграмі». «Оця красунька й оцей герой АТО — тепер напарники», — прочитав Макс, коли вона тицьнула йому під носа викладену світлину.
— Ну все, фотофакт задокументували, — щасливо засміялася Аліна, порахувавши сердечка під фото. — Пора працювати. Ти як, готовий?
— Як піонер, — відповів старим радянським жартом.
— Шилов, ти що — був піонером? Ото ти такий старий? Може, ти ще й Леніна бачив? — підколола, знову засміялася, показавши щербинку між передніми зубами, і Максим уперше подумав, яка вона гарна, хоч і не подобається йому як жінка.
З Аліною дихалося легко. Вона, така природна у своїй жіночності, могла одночасно бути «своїм у дошку» хлопцем. У Макса не виникло навіть думки порівнювати її з Олею. Для нього вона була подругою, напарницею, класною дівчиною, та аж ніяк не жінкою, здатною розворушити його, закохати в себе. Утомившись від свого добровільного трауру, він прагнув сильних емоцій, яких колись зазнав із Олею. Але їх не було — у житті стояв повний штиль.
Робота заковтнула його повністю. Ранні підйоми та пізні повернення, нічні й денні чергування, нескінченна кава в пластянках, побутові сварки, розбій та хуліганство, самотні сонні вихідні в орендованій квартирі. Максим волів би працювати ще більше, аби менше залишатися наодинці з собою. Робота й сон були його порятунком. Він не часто кудись виходив, а якщо й проводив вечір десь у барі, нових знайомств не заводив. Було кілька побратимів з АТО, яких він завжди радий був бачити, хоч зустрічі з ними були нерегулярними, як от із «Федею», — та й по всьому. Помітив, що вік і війна зробили його похмурим, підозрілим самітником, який нізащо не зізнається, що потребує спілкування й підтримки. Випадок із Ритою був винятком, що лише підтвердив правило: менше зайвих контактів із незнайомцями — менше проблем від них. Аліна фактично була єдиною жінкою, з якою він зараз підтримував спілкування.
Новий 2016 рік він зустрів на самоті. Стояв на площі Свободи, пив дешевий глінтвейн з одноразового горнятка й дивився, як миготить вогнями величезна ялинка. Макс наче застряг у часовій петлі — він знову і знову думками повертався в Париж дворічної давнини, де вогнями переливалася Ейфелева вежа. Два роки — як вічність. У цю новорічну ніч він не відчував радості, не плекав надій, що все зміниться і він більше не почуватиметься всюди зайвим. Супив брови, курив, дивився, як поруч фонтанує шампанське й чуже щастя. Подзвонив матері й сестрі, привітав. Щойно натиснув кнопку відбою після розмови, телефон озвався гімном України.
— З Новим роком, напарнику! — теплою рікою вливався у вухо мелодійний голос Аліни. — Нехай він стане для тебе роком змін.
— Ти краще уточнюй, яких саме, бо ті зміни, що вже були, мене ледве не вбили, — похмуро відгукнувся в слухавку, проте все одно всміхнувся.
— Ой, хоч сьогодні не бурчи, — засміялася на фоні чиєїсь розмови й тихої музики. — З Новим роком, Максе. Щастя тобі. Від серця бажаю.
Подякував. Відбив. Чогось задумався, з ким вона зараз. З компанією, родичами чи близьким чоловіком, що міцно тримає її довгі пальці в своїй руці? Хоча це, по суті, неважливо. Нехай хоч у когось все складеться добре. Він зім’яв пальцями недопалок і рушив у бік метро.
Того ранку, коли вони виїхали на виклик про пограбування, небо, яке цілу ніч жбурляло й мело, нарешті відклало вбік сніжне сито. Сніг іскрився, сонце сліпило очі, мороз не спадав, а навіть посилювався. Коли Аліна виходила з машини в таку холоднечу, її ніс швидко червонів, а сама вона починала підтанцьовувати, переминаючись із ноги на ногу в захололих берцях. Максим кепкував із її теплолюбності, проте став брати з собою на чергування термос із гарячим чаєм.
Прибувши на місце злочину, виявили, що з приватного будинку на околиці поцупили сейф із кругленькою сумою грошей. Макса здивувало, що геть непоказний зовні будинок — звичайна цегляна будка з маленькими вікнами й низькою стелею, оточена благеньким дощатим парканом, — став сховком для півмільйона гривень готівкою. Дуже ненадійним сховком до того ж. Господарка хати, бабця в кошлатій шапці й у квітчастому махровому халаті, вдягнутому поверх теплих гамашів із витягнутими колінами, уже вдосталь наплакалася і тепер тільки час від часу періодично голосила, наче включала сирену.