У машині вже сиділа Аліна, аж синя від холоду, і наливала каву в кришку від термоса.
— Ну що там, попередили лінійний відділ?
Відмахнувся з досадою, почав дзвонити. Аліна пила каву, гріла задублі пальці й прислухалася.
Як і очікувалось, у лінійному відділі його ввічливо «послали» — дали зрозуміти, що ніхто нікого не перевірятиме. «Це не наші проблеми», — ліниво відповів хрипкий чоловічий голос. Макс рвався їхати сам, наздоганяти електричку на патрульній машині, але командир не дозволив. Це була поразка. Більше він нічого зробити не міг.
— Продовжуємо патрулювання, — повернувся до напарниці, втомлено потер лоба рукою.
— Як же так? Справа ж фактично розкрита! — Аліна не могла повірити в те, що відбувається.
У її очах стояли сльози. Виплекана нею картина світу, де поліція працює по-новому — блискавично, чесно й завзято, — дала тріщину. Наче дитина, яка апріорі вважає всіх дорослих хорошими й раптом зіштовхується з підлістю, вона, здивована й ображена, шукала підтримки в Максима.
— Ось так, мала, — чомусь назвав її так, як раніше ніколи не називав, відкинувши непотрібну зараз формалізацію, скорочуючи відстань між ними.
Аліна шморгнула носом, підтверджуючи готовність розридатися.
— Ну не рюмсай, так буває… — невміло заспокоював, відвикнувши від жіночих сліз. — Ну чого ти, мала…
Його рука інстинктивно лягла їй на плечі, і вона довірливо притулилася до його великого тіла, не помічаючи, як на Максових штанях розповзається пляма від вистиглої в її руках кави.
Таня чекала. Довго, нестерпно довго. Було дуже жарко, і краплі поту стікали по скронях, по носі, піт струмком лився між грудьми. Футболка геть змокла, хоч викручуй. У горлі пересохло, губи потріскались. Але вона не могла покинути свій пост ані на хвилину. Він скоро з’явиться. Ітиме безпечно й упевнено, не підозрюючи, що на нього вже чекають. Таня міцніше обіймала гвинтівку й облизувала губи. Його кроки вона почула задовго до того, як він з’явився в полі зору її прицілу. Він ішов, неначе титан, і земля здригалася від його ходи. Зіщулилася, втискаючи тіло в суху пожовклу траву. Він рухався на неї розмашистим кроком господаря життя, і ґрунт пружинив під його ногами. Піймала в приціл непокриту голову, намацала точку між очима. Палець закляк на гачку, немов закам’янів. Підпустити ближче, щоб поцілити напевно. Ще трохи. Пора. Куля відьмою виривається зі ствола, летить на невидимій мітлі — туди, де ще б’ється його серце. Для неї немає перепон, вона входить легко, пробиває лобну кістку, прошиває мозок і летить далі, не прощаючись, — випадкова вбивча гостя. Він змахує руками, мов великий незграбний птах, що марно намагається злетіти в небо, і падає на землю. Таня відкидає вбік гвинтівку, зривається з місця, біжить. Ось він, біля її ніг, теплий, нерухомий, неживий. Падає на коліна, перевіряє пульс, боячись дивитися в обличчя. Невже? Невже роки страху, відчаю і болю — позаду? Вона не вірить, знову шукає нитку пульсу на зап’ястку нерухомого тіла. Якусь мить Таня вагається, потім рішучим рухом виймає «глок» і проводить ним під підборіддям чоловіка — від вуха до вуха, вганяючи ніж у плоть. Її закривавлені руки методично пиляють ножем мертве Сергієве тіло, губи шепочуть: «Чики-чики ножики, зарізали півника…»
Вирвалася зі сну гаряча і в поту, незважаючи на плюс вісімнадцять у кімнаті. Серце билося, як шалене, знову нагадуючи про забуте рішення зробити кардіограму. Сіла, піднесла пальці до очей, перевіряючи, чи нема на них крові.
— Це тільки сон, тільки сон, його тут немає… — повторювала, обійнявши себе руками.
Через тонку портьєру просочувався похмурий безсонячний ранок. Голий лінолеум на підлозі холодив босі ноги. Вдягнула теплі плетені «фронтові» шкарпетки, почовгала на кухню, поставила на вогонь чайник, сипнула в чашку ложку розчинної кави. За склом жбурляло й мело лапатим снігом.
Таня залишилася жити в квартирі сама. Аміна на півроку поїхала за програмою обміну студентами в Польщу, і тепер щоранку їй не треба було намагатися вичавити з себе кілька слів. Проте зараз, коли можна було мовчати, Таня почала говорити. Із собою. Звук власного голосу розганяв страх, який шкірився з кожного кутка.
— Ось і зима.
Кава парувала, а Таня гріла руки на великій керамічній чашці й дивилася, як сніг монотонно встеляє землю, перетворюючи її на безмежне біле простирадло, продерте паличками дерев та ліхтарів. Сьогодні їй не треба було йти на роботу — взяла відгул, аби нарешті здійснити давно задумане — похід до гінеколога.