— Ніколи більше не дзвони мені, — голос Ані дзвенів від ненависті.
— Прошу тебе, не кидай слухавку! — гарячково кричав він у телефон. — Пробач мені!
— Пробачити? Ти мене мало не вбив, ти доньку перелякав так, що вона тепер заїкається! — лютувала Аня. — Не дзвони мені ніколи й не думай навіть, щоб побачити Ліну! Я тебе у в’язниці згною, ти зрозумів? Херой, бл…
Зв’язок обірвався. Вася швиргонув телефоном об стіну й загарчав від безсилля. Тепер у нього не було ані дому, ані сім’ї.
Ішов час, і треба було якось виживати. Щось їсти, щось курити, десь заробити на це грошей. «Ведмедик» замовив слівце — і Васю без жодного досвіду взяли в бригаду, яка займалася ремонтом квартир. Тепер йому доводилося вправлятися зі шпателем і валиком замість комп’ютера й стосу законів. Щодня він дорогою до свого тимчасового помешкання заходив у магазин і брав велику баклажку пива. Іноді випивав її на пару з «Психом», який десь позмінно працював охоронцем, але частіше — сам. Частенько після пива «доганявся» горілкою. Раз на тиждень він так само зустрічався зі своїми хлопцями, де пив уже «по-дорослому».
Фізична праця втомлювала, але не рятувала від думок. А вони у Васі були чорніші чорного, немов зграя круків. Відчуття власної нікчемності й зайвості тут, у мирному житті, неспроможність поставити на місце дружину, яка не бачила в ньому «мужика», важкі й водночас приємні спогади про війну — оце була його сьогоднішня реальність. Як старезний дід, що на схилі літ живе лише спогадами про минуле, так і Вася все згадував і згадував. Як не дивно, але війна була кращим, що сталося з ним у житті. Коли на плечі в тебе висить автомат, а кишені відтягують гранати, навіть найбільший невдаха відчує себе справжнім чоловіком — сильним, мужнім, героїчним.
Водночас війна подарувала йому й те, чого вже ніколи він не зможе позбутися, — незриму, але постійну присутність смерті. Той, хто бачив смерть багато разів, відтепер бачитиме її в усьому. Вона ходитиме за ним назирці, гратиметься, наче кошеня з клубком ниток, триматиме на повідку, то подовжуючи, то скорочуючи шлейку, але вже ніколи не відпустить від себе назавжди. Війна і смерть, мов дві сестри-близнючки, які завжди ходять разом, обіймали Васю ніжними руками з обох боків.
Васині руки блищали від крові. Він не зводив із них очей. Ця кров була якась незвична — вона не згорталася і не засихала, тільки вкривалася гладенькою, ніби атласною, плівкою. Він дивився на свої руки вже довго. Відчував, що скоїв щось страшне й невиправне. Струснув головою, відганяючи побачене, як ману, але руки залишились червоними. Роззирнувся — його кімната на Держпромі, під ним — старий, ще «довоєнний» диван. Встав, похитуючись, борючись із приступом нудоти від запаху, яким було просякнуте повітря. Так пахне свіже м’ясо. Вийшов у коридор. Зі спальні стирчали чиїсь голі ноги. Всередині у Васі похололо. Двома кроками дострибнув туди, заглянув. Аня лежала на спині, затискаючи руками дірку в грудях. Очі заплющені, на обличчі застигла маска болю. Схоже, мертва вже давно — на тілі видно характерні плями, проте калюжа крові поряд така ж блискуча, як і кров на Васиних руках. Він застиг, гарячково намагаючись згадати хоч щось. Раптом Аня розплющила очі й чітко промовила: «Слабак. Навіть убити нормально не зміг». Вона зареготала, у грудях її забулькало, затріщало, і посинілі губи забарвились червоним. Кров’яна піна лізла з її рота, а вона все сміялася й сміялася.
Вася кинувся на кріслі, сів, відчуваючи, як серце пульсує десь у горлі. Рудий кіт, який спав у нього на грудях, не втримав рівновагу й важко гепнуся на підлогу. Перед очима все пливло. Супрунчик обхопив голову руками, намагаючись втримати її на місці, наче боявся, що вона відокремиться від тіла й покотиться кудись. Піднімаючись, застогнав — у мозку пульсував і бився біль. Потихеньку пішов на кухню, слідом за ним, нявкаючи, кинулися коти. Виглянув у вікно — зима за ним була якоюсь сірою, безрадісною, навіть сніг уже мав бруднуватий відтінок. «Психа» не було — видно, пішов на зміну. Вася довго рився в купі мотлоху, наваленій зверху на холодильнику, шукаючи засіб від похмілля. Заковтнув таблетку, запив великою кількістю води. Потім зробив собі міцну розчинну каву, випив її, обпікаючи піднебіння, під сигарету.
На роботу сьогодні вирішив не йти — подзвонив, сказав, що дуже зле почувається, що було недалеко від істини. Зараз Васина душа прагнула не працювати, а похмелятися. Сипонувши котам у миску корму, він хлюпнув на обличчя водою, сяк-так обтрусив із фліски руду котячу шерсть. Узув берці, надягнув шапку й бушлат і вийшов, замкнувши квартиру з котами, які вже встигли все зжерти й знову очікувально дивилися на нього.