Сім хвилин. Рівно за стільки часу він добіг до кафе. На ходу зняв рюкзак, рвучко шарпнув на себе двері, Компанія сиділа на тому ж місці, так само не помітивши його появи. Офіціантка за стійкою ковзнула по ньому поглядом і знову втупилась у серіал. Вася одним рухом дістав автомат і перекинув ремінь через плече.
— Ей, ти! — гукнув до того, за столиком.
Усі четверо повернули до нього голови. Ніхто з них не був готовий побачити чоловіка, який направляє зброю в їхній бік.
— Ти, у «горці»! Встань! Пам’ятаєш мене, сєпар? — Супрунчик загрозливо клацнув запобіжником.
Той повільно підвівся, спираючись на спинку стільця, і замотав головою.
— Мужик, ти чєго… — здавався переляканим і розгубленим.
— Треба було тебе, сука, на місці кінчати, а не тягнути до своїх, щоб тебе відпустили й ти тут розгулював, наче нічого й не було! — Вася кричав, обличчя його наливалося кров’ю.
— Мужик, успокойся, ти обознался… — Чоловік у «горці» намагався придумати, як вийти живим із цієї ситуації, його очі бігали, як дві полівки в бліндажі.
— Мовчи, сука! — загорлав Вася, вчепившись в автомат.
— А-а-а-а-а-а! — верескнула офіціантка, і Вася, підхльоснутий цим несподіваним вигуком, натиснув на гачок.
Перша коротка черга поклала типа в «горці». Він одразу зігнувся, впав назад, перевернувши стільця. Разом із ним упав той, що сидів поруч. Ті двоє, що сиділи навпроти, скочили на ноги, але Вася поклав їх другою чергою. Офіціантка продовжувала верещати, сховавшись десь під стійкою.
— Ану заткнись, дура! — гаркнув їй Вася, тремтячими руками виймаючи вистріляний магазин.
Укинув його в кишеню, поміняв на повний ріжок. Натягнув балаклаву — і бігом до виходу. На вулиці було порожньо, напевно, усі, хто проходив чи проїздив, чули постріли й розбіглися. Лише сивий чоловік у яскраво-жовтому пуховику стояв біля відчинених водійських дверей синього «форда» й ошелешено витріщався в бік забігайлівки. Коли Вася зробив крок у його бік, хотів сховатися всередині авто, але Супрунчик випередив його, скочив до дверей, відштовхнув і показав автоматом напрямок, куди йому відійти. Той слухняно позадкував, не вірячи, що все це відбувається з ним. Вася гепнувся у водійське крісло. Ключі стирчали в замку. Повернув їх — і дав по газах, залишивши позаду старого, схожого на загубленого в снігу кенара.
У нього не було жодного плану. Він просто мчав на червоний, вдавлюючи ногу в педаль газу. У нього ще залишалася слабка надія втекти, сховатися, пересидіти якийсь час. А далі… Він не знав, що буде далі. Він навіть не знав, що буде з ним за хвилину. За ним, напевно, уже мчить поліція, але живим Вася здаватись не збирався.
Його життя, яке він намагався вибудовувати роками — хай здебільшого й безуспішно, було знищено. Можливо, усе ще можна було б якось полагодити, зібрати докупи, склеїти, якби не цей сєпар. Він став останньою краплею. Навіщо він віддав війні рік свого життя, навіщо були «секрети», постріли й «двохсоті», коли ворог так просто повертається на вулиці того міста, яке він захищав? Навіщо війна забрала в нього — його, навіщо вийняла йому душу, залишивши всередині рану, яка вже ніколи не затягнеться? Вася мчав уперед, матюкався і плакав.
Голосно завила сирена. У дзеркало побачив, як його наздоганяють два поліцейських «пріуси». Матюкнувся, знову дивом проскочив на червоний. Стрілка спідометра застигла на позначці «сто», добре, що дорога не слизька. Ще трохи — і Вася вискочить на окружну. Тільки б бензину вистачило…
— Водій автомобіля АХ1329, негайно зупиніться! Повторюю: водій автомобіля АХ1329, «форд» синього кольору, негайно зупиніться! — гавкав десь позаду чоловічий голос із гучномовця.
— Та пішов ти, мусорюга! — огризнувся Вася, наче поліцейський міг його чути.
На окружній машин стало значно менше. У дзеркалі побачив, що «пріусів» за спиною вже троє.
— Собаки, все одно живим не візьмете! — стискав кермо так, що аж пальці побіліли.
Автомат лежав на пасажирському сидінні поруч, і Вася пошкодував, що має всього дві руки — черга з «калаша» зупинила би цих чортів.