Наче прочитавши його думки, поліцейські знову почали кричати в гучномовець.
— Водій автомобіля АХ1329, негайно зупиніться! Відкриваємо вогонь на ураження!
Вася лише облизнув пересохлі губи й сильніше натиснув на газ.
Перша куля цвьохнула біля вуха, пробивши лобове скло. А другу Вася вже не почув. Вона прилетіла по нього.
Коли синій «форд» на повній швидкості з’їхав на узбіччя і врізався в дерево, Максим зрозумів, що влучив. Руки все пам’ятали, хоч пістолет «форт» — це не гвинтівка СВД. Зграйка «пріусів» зупинилася на дорозі, поліцейські вискочили з них одразу ж. Макс разом з Аліною кинулися до розбитого авто, тримаючи зброю напоготові.
Капот «форда» був зім’ятий повністю, лобове скло висипалось тисячами дрібних осколків. Чоловік у машині не рухався. Лежав корпусом на кермові, голова в балаклаві звисала вперед.
— Чорт, він військовий по формі! — з досадою вирвалося у Шилова, як тільки він побачив прапорець та знайомий шеврон на рукаві.
Щось штовхало його вперед, і він, опустивши пістолет, усупереч усім правилам підійшов впритул до машини, простягнув руку і стягнув із чоловіка балаклаву, відхиливши його голову назад. Сірі очі «Адвоката» були широко розплющені, і в них відбився поліцейський значок із тризубом.
Максим випустив балаклаву з рук і позадкував. Незграбно всівся у великий замет, майже упав. Зняв шапку, набрав повну жменю снігу й витер ним обличчя.
— Сука-війна…
Він беззвучно плакав, витираючи сльози колючим снігом.
Епілог
Квітневе сонце припікало майже по-літньому. Дерева вибухали першою ніжною зеленню, на вулицях уже з’явилися провісники скорої спеки — ятки з морозивом, і Таня не втрималася й купила ріжок лимонно-шоколадного.
Вона неквапливо йшла через парк, облизуючи язиком холодне морозиво, і мружилася від яскравого сонця. У футболці й вузьких джинсах Таня знову була схожа на школярку. Підійшла до вуличної торгівки сонцезахисними окулярами, переміряла кілька пар, зупинившись на одних — великих, на півобличчя, які робили її схожою на черепаху з мультфільму про левеня. Вона так заразливо сміялася, розглядаючи в дзеркалі своє відображення, що продавчиня, засмалена на ранньому сонці жінка за п’ятдесят, теж усміхнулася, показуючи металеві зуби.
Сьогодні в Тані були всі причини для радості. У рюкзаку, який вона несла за плечима, лежав її новий український паспорт. Її двері в нове життя. Вона плакала, отримуючи його, не вірячи, що все це відбувається з нею.
— Не хнич, мала, ми це зробили! Радіти треба, а не ридати! — обіймав її «Мажорчик» і гладив по спині, як дитину, яку треба заспокоїти.
Андрій сміявся, називав її «новою українкою» і пропонував прямо зараз їхати святкувати.
— Слухай, давай завтра, добре? — ніяково усміхнулася. — Бо на сьогодні в мене вже плани.
— Он як? — Він здивовано вигнув брову. — Які ж це? Мені вже ревнувати?
— Хто знає, хто знає… — відповіла ухильно, засміялася і поцілувала в губи, піднявшись навшпиньки.
«Мажорчик» на секунду притримав її біля себе за руки.
— Будь розумничкою, окей?
Таня вирвалася і підморгнула.
— Я подзвоню увечері.
У її житті з’явився новий чоловік. Як не дивно, теж Сергій. Це до нього вона бігла зараз із новим паспортом у рюкзаку за спиною. Вони зустрічалися всього два місяці, та й то — тільки на вихідні, але в Тані вже були на нього далекоглядні плани. Тепер, коли в неї з’явився омріяний документ, ці плани ставали ближчими, набували чіткіших обрисів.
Лише шість зупинок трамваєм, двісті метрів пішки — й ось він, будинок, у якому він живе. Показала паспорт на вході вахтерці, яка її вже знала, збігла на другий поверх. Зайшла у велику кімнату.
Сергій стояв і виглядав у вікно. Підкралася тихо, навшпиньки, закрила йому очі своїми руками.
— Хто? — Він засміявся дзвінко й безтурботно.
Відняв її руки від очей, повернувся — хлопчик років п’яти зі світлими очима й кучерявим волоссям.
— Я! — Таня присіла, обійняла його, сильно притискаючи до себе дитяче тіло.
— А я тебе чекав, увесь день біля вікна стояв, хоч вихователька сказала, що сьогодні тебе не буде, — серйозно повідомив.
— Хіба ти забув, що я обіцяла приходити щотижня? — Таня гладила м’яке волосся. — Ми ж з тобою друзі, а друзі завжди виконують свої обіцянки одне перед одним.
Хлопчик міцно обхопив її шию. Він був ще маленьким, аби зрозуміти, що їхні регулярні зустрічі стали можливими тільки тому, що ця добра тьотя, яка завжди приходить із цукерками, фруктами та іграшками, колись на війні врятувала життя сина директорки дитбудинку. І що найбільша її мрія — забрати його звідси й назвати своїм сином. Сама ж Таня не знала, як відреагує на таку новину Андрій, з яким вона зустрічалася вже три місяці. Сподівалася, що це не зруйнує їхні такі раптові й неочікувані стосунки, адже повідомлення про те, що вона не може мати дітей, він сприйняв спокійно. Вірила, що врешті й у неї буде сім’я, до якої вона йшла так довго.