Выбрать главу

Не чув на себе лиха Тарас, - бiг до Вiльшани, землi не чуючи пiд собою. Радий, щасливий, тiльки снiг рипiв пiд ногами щось веселе. Слухає, а воно: "Маляр i маляр". По дорозi забiг ночувати у Кирилiвку. Були зимовi свята. Снiг. Мороз. Висипали вечiрнi на небi зорi. В селi повно рипу, щебету, гомону, галасу. Думав: "Може, як буду iти мимо Оксани, спинитися, гукнути Оксану та сказати їй? Нi, хай як дадуть у конторi записку". Крiм того, хлопцевi не хотiлось показати знову себе Оксанi у цiй довжелезнiй свитi. Як пiп у рясi. "Буду вертатись iз Вiльшани, зайду до Катрi - полагодимо свиту, пiдрiжемо рукава, поли, позалатує дiрки, що мишi прогризли, то й можна буде надiти. Надiну ту сорочку з вишиваним комiром, що той раз покинув у неї, то й зовсiм буде добре... А сьогоднi краще не попадатись їй на очi". Щоб часом випадково не зустрiнутись коло її двору, пiшов iншою улицею.

Хоч було темно, Тараса впiзнали по старiй батьковiй свитi, що телiпалась мало не по п'ятах.

- А, отче Тарасе? Пане пiддячий! Iди до нас, Тарасе! - гукали часом з-пiд хат хлопцi. Його в селi жалiли й любили.

Коло церкви смiх, галас. Меншi й бiльшi дiти з усього кутка спускалися з гори великими саньми. Повно їх там, як натоптано. Хтось впiзнав Тараса:

- Гляньте, "довгопола Марина" знову в селi з'явилась! Тарасе, де це ти був i досi, що тебе в селi не було видно? Що, вже книшi попiвськi покинув та латаний кожух? - Хоч часом i смiялись iз Тараса, проте жалiли його i любили.

- Коли вже ти скинеш завалящу свиту? Знову надiв. Чого скинув попiв кожух?

Тарас не ображався на смiх i на жарт одповiдав жартом:

- Щось менi тi книшi завадили, а кожух - роздивився - не на мене шитий...

- Ну, вже як i ця свита на тебе шита, то бодай уже тому кравцевi й очi повилазили! Регоче гурт, смiється Тарас.

- Ех! Та нехай же i той сирота у дранiй свитi раз спуститься з гори! - гукає вiн i, збивши на потилицю драну шапку, з розгону, на бiгу, гуцає в саму гущу саней, падає горiлиць на чиїсь колiна, на руки, на ноги...

Вереск, метушня, цiлий рiй блискучий навкруги очей, а мiж ними чиїсь засяяли, як зорi... Чиї це? "Оксана!" - впiзнав Тарас, i все в головi завертiлось. Що воно? Сани, здавалось, шумiли й свистiли на одному мiсцi, на одному ж мiсцi гуцалi зорi, заморгали, залупали, а на сани знизу мчали чиїсь ворота з кучерявою вербою... Так бiжать-бiжать, поки ворота стукнулись об сани i стали.

- Приїхали! - хтось гукає, i всi починають вилазити з саней. Став на ноги Тарас, аж ноги чогось дрижать... Перед очима - гора, церковця геть-геть одбiгла на гору, а над нею десь високо-високо зiрок-зiрок у темному небi, як золотого маку... Хтось рiдний, радiсний стоїть перед ним, удруге вже питає про щось - зразу не збагне, тiльки одчуває, як радiсно серце забилося. Сiпає його за рукав: - Чуєш чи нi? - Кидається, як зi сну. Перед ним - Оксана. Струнка, в новiй свитi, в червонiй хустцi, аж дух забило. Нiколи ще такого не бачив.

- Що таке?

- Питаю: де це ти був, що не було видно тебе в селi?

- А ти б то скучала? - дивиться пильно. Густо почервонiла.

- А хiба ж нi! Я думала, що ти розсердився отодi та й змандрував iз села. Де ти, питаю, був оце?

- Тепер я у Хлипнiвцi. Учуся на маляра.

- Таки на маляра?! - i очi в неї засяяли. Тарас нашвидку розповiв, що затримка тiльки за дозволом од управителя. Завтра зранку вiн пiде у Вiльшану. Оксана хотiла iще щось спитати. Гукнули звозити сани нагору.

- Ну, я ще тебе завтра побачу! - стиха кинула вона i почервонiла. Тарасовi теж у лице вдарило жаром. Стиха:

- А де?

Трохи вернулась, щоб другим не було чути:

- У вербах, на ставу, - одними губами, i побiгла вгору доганяти сани.

- На добранiч! - гукає вiн до гурту.

- До завтрього! - одгукується за гурт Оксана. Тараса понесло високо понад землею, i тiльки десь унизу самi собi рипiли на снiгу чоботи, приграючи i приспiвуючи: "Маляр, Оксаночко, зiрочко вечiрняя... ясная", - без сорому. Завтра! А сам Тарас, спотикаючись на довгi поли, думав: "Нехай я й сирота, нехай i в дранiй свитi, а ж таки щасливий, трясця його мамi".

Як прощались, думали - на час, сиротi й щастя, що стрiтися раз. А вийшло так: тiльки вони й бачили одно одного довiку. Не на день, не на рiк, а навiк...

Не почуваючи нiякого на себе лиха, другого ж дня пiшов у Ольшану... Оксана не виходила з голови: мрiяв, що скаже увечерi. "Що вона чула про мене?" Побачив здалеку високi палати. Забилось серце, мов щось почуло на себе...

Ох, палати, палати... Бодай ви уже й терном були позаростали!

Панська контора. Управитель пана, бита собака, послухав хлопцевої мови, подивився на нього та й промовив на Шевченкове прохання:

- Не оддамо ми тебе маляру, бо нам самим таких треба.

- Нащо ж я вам?

- Оддамо тебе в кухню до кухаря.

- А як я хочу в маляри?

Засмiявся управитель, засмiявся писар i всi, хто був у конторi. Видно, що ще не учений.

- Забув, що крiпак.

Управитель, пересмiявшись:

- Ось як нагодуємо ми тебе кашею, то будеш дякувати й за кухаря.

Раптом одчув Тарас, що вiн - зв'язаний, i не зараз, а давно вже. Спробував борсатись - аж на ньому залiзнi ланцюги. Пригадались йому батько, мати, сумнi розмови про панщину, про рiзки, про те, як на собак людей мiняють, в карти програють розмови не дуже вражали хлопця - хотiлось радощiв, i вiн одганявсь од них, як од мух. Тепер лягли бони на нього всiєю страшною своєю вагою. Раб... невiльник, довiчний попихач. Не минеш того, не викрутишся. Сонце йому отьмарилось i свiт потемнiв, почорнiло якось село, небо синє - i те помарнiло... Прощай, малярство, Оксана, все... Одчув, як нiби наросла на ньому якась твариняча шкура. Стрепенувся, i в грудях забилось, в головi замутило. Коли так... Тарас чув, що багато панських людей то там, то там не видержували панщини i накладали на себе руки. Тiльки дарма вiн рiвняв їх до себе. Коли вiн прибiг до глибокого ставу i став над ополонкою, ноги в нього затремтiли, i якась невiдома сила, здалося - Оксана, так турнула його од ополонки, що вiн летiв вiд неї необзiр, аж спотикався. Перед очима встали затурбованi, зляканi обличчя сестри Катерини, Оксани, що, здавалось, казали: "Що це тобi, Тарасе!" Пригрiло, осмiхнулось сонце, як мати, i вiн одчув, що зв'язаний з ним, iз життям, такими мотузками, що нiколи не вистачить у нього сили перервати їх...

Примарилось, як темного вечора зiходить над селом золота зоря...

Хтось шепоче.

- Це твоя... а ти, дурний, хотiв...

Натовпом плинули думки.

Пригадалось малярство, мрiї, i з нутра стала пiдiйматись якась могуча, мiцна сила, що прагне боротьби... та гаряча, таємна, невиразна надiя, що з нього щось вийде... мусить вийти... "Тарасе, що це тобi прийшло в голову... Тебе ж на щось буде треба!" I Шевченковi стає соромно сестри, Оксани, себе самого... i вiн починає виправдовуватись: "Та то я так тiльки, спробувати, як воно..."

Сонце пригрiло, поцiлувало хлопця. Засмiявся... Вiн сiв на перила гребельки i заплакав.

"Важко жити, а як же хочеться жить..."

1938