- Моє маленьке! Скучив? - Катря жагуче, з пристрастю тулить його до себе, картаючи себе докорами i зарiкаючись, що вона бiльш нiколи-нiколи не буде кидати саму дитину на улицi. Не в перший раз.
- Їстоньки хочеш? - Знаходить житнього хлiба жовану куклу, нашвидку пiджовує її, пхає дитинi в рот. Дитина iз звiрячою жадобою починає ту осоружну куклу жувати, ссати, тiпати, щось мимрячи невиразне! погрожуючи комусь головою.
Катря пильно, допитливо дивиться дитинi в вiчi - вона одна розумiє її мову.
- Що? Що, мiй, цвiточок? Паця лякала? Ось ми їй покажемо. Ну-ну-ну, погана паця. Ти нащо лякала нашого Тарасика? Iди собi геть, погана паця. А ми з Тарасиком пiдемо виглядати маму з поля. - Пiшла з дитиною за село, сiла коло гамазеї на рундук, виглядають. Видно ставок, як кусок полотна прослатий. Над ставком - верби аж до води попускали вiти, а за вербами ховається сонце, велике, червоне, смiється iз-за гiлля. Катря гомонить до малого безперестанку:
- Ось сонечко зайде, пан пустить маму додому кулешику варити, Тарасика годувати. Ну, спiвай за мною, Тарасику, - починає сама наспiвувати:
А сонечко теж каже йому про маму, жартує з малим, захиляючись за верби. Грається з ним чисто так, як, буває, мама - одкриє очi: ку-ку! Знову закрив - нема...
Таке ж радiсне, тепле, червоне.
От тiльки бiда, що на свiтi є ще паця... Ну, та ми їй!..
I дитина свариться переможно ручицею: ну-ну-ну!..
Минає рiк, i два, i п'ять рокiв... Росте Тарас Шевченко. Тiльки зiп'явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування. Батьки - на панщинi, брат десь пастушить, сестра на городi, а ти, Тарасе, куди хочеш - скрiзь тобi шляхи одкритi: на леваду, до ставу, за село до млина, у той сад густий та темний, за сад на могилу... А бур'яни несходимi! Залiзе - до вечора не вибереться... I мандрує мала людина по свiту з ранку до вечора, дива всякi на ньому споглядає, розуму набирається. Вийде iз бур'янiв на поле, як Кармелюк iз лiсу, дивиться, як сонце заходить, як легенька хмарка з золотими крайками закриває його своїми червоними полами. I здається малому, що там - край свiту. Там сонце спати лягає. Як мати вечорами у свято: скидає з шиї дороге намисто, у скриню ховає червону хустку, плахту...
А надворi й темнiє...
- Свiт не родив такого волоцюги! - скаржиться мати. - Ото небо йому, як рiдна хата, а сонце, як мати. Коли б не їсти, то до хати так i не заглянув би цiлий день. А вскочить у хату, за кусок хлiба - i знову надвiр. Вхопиш за плечi, щоб придержати, так де там: випорсне з рук та на сонце, як линок у воду.
Раз було так.
Невесела у Шевченка зимою та восени хата - стоїть край села, як примара, найгiрша, мабуть, в усьому селi: кривобока, стара, стiни повигинались, солома на покрiвлi потемнiла, потрухла, мохом узялася, почорнiв од диму вивiд, од вiтру порозлазилась, дiрки свiтять голими латами. А прийде весна, зацвiте садок за хатою, рясна яблуня коло хати, промете Катря пiд вiкнами пiвники та барвiнок, i хата, як хата - суму мов не було того... Сад темний, густий, бур'янами зарослий. За садом ховалось сонце. Пiсля першого жаркого квiтневого дня плинув теплий, тихий вечiр. Над хатою зiйшла вечiрня зоря, заграла золотом в яблуневому цвiтi, тихим, рожевим, у бiлiй на стiнi глинi. Вперше по веснi бiлоголова Шевченкова родина розташувалась вечеряти пiд яблунею надворi. Чуби в усiх, як обiлений льон, очi, як квiтки льону, - синi. Тiльки мати чорнява, з карими очима. Невесела вечеря - морений батько свариться, маги, заклопотана, зажурена, марна, їсть, як не їсть. Дочка Катерина стоїть, спиною спершись на яблуню, задумана, заплакана, ложки в руки не брала. Заходить звичаєм погомонiти перед сном сусiд i дивується:
- Це тiльки вечеряєте? Що так пiзно?
- Та нам це такий оце клопiт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дiвся, - мати. Розповiдає. - Зранку як пiшло, то оце i досi немає: бiгали i до ставка, i до греблi, всi бур'яни обшукали - як упав у воду.
- Доглядiли! - сердито буркнув батько. Катерина враз опустила униз синi винуватi очi.
- Нiчого, знайдеться, - розважив сусiд, - може, заснув десь у бур'янi. Проспиться - прийде. - I починає звичайнi свої балачки: про панськi звичаї, про золоту грамоту. Слухають в'яло, без охоти, тiльки поблизу що шелесне, всi так i кинуться: чи не хлопець?
Пройшли останнi за плугами плугатарi, гурти дiвчат iз сапами. Осiв тихий, зоряний вечiр.
- Ну й де б їй дiтись, вражiй дитинi, - не слухаючи сусiдових балачок, тихо, з нудьгою казала мати. - Вечеряй, Катре, та пiдемо шукати знову.
Зарипiли десь вози, як у релi. Багато, мов з ярмарку.
- Що воно?
Раптом коло самого села луною вдарила в усi кутки багатоголоса, урочиста, хвилююча пiсня:
Всi забули на часину про хлопця, заворушились.
- Чумаки!
В селi бiгли з дворiв назустрiч чумакам дівчата, дiти, поважнi дiди з палицями. Тiльки й чуть було:
- Чумаки! Чумаки!
Сусiди почали угадувати - звiдки, аж поки чумаки замовкли.
Аж ось Катря пiдняла вгору голову i крикнула радiсно i сердито:
- А ось i наш волоцюга! - Всi повернулись в один бiк.
За перелазом бiлiла сорочка i блищали синi Тарасовi очi. Без шапки, босий. Лице взялось смагою - темне, як головешка, а на тiй головешцi бiлий чуб, як льон.