Кивав головою, пiсля того шепотiв, кусаючи губи;
"Так, так... вiн упився... а спитайте його, чи їв вiн що-небудь, чи пив... Спитайте..."
Не витримав - сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крiзь плач шепоче:
- Бодай ви довiку пили стiльки, скiльки вiн пив у той день, коли в нього не було й рiски в ротi. - Витер сльози, видавив iз носа. Чмихнув... Перегорнув сторiнку. I знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:
Не закiнчивши, хлопець заридав - зарiв, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:
- Так його, так... де ж сиротi дiтись, куди прихилитись, - в москалi його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не свiтило сиротi, щоб слiз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...
Кiнчав пiснi i знову починав. I не було тому краю. Голос линув у яр i знову на гору i лунав по всьому селу.
- I що це воно спiває так гарно та жалiсно? - гомонiли жiнки одна до другої, пiдсипаючи картоплю на городах. - Дiвчина чи хлопець?
- Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... - голосно обiзвалась до першої друга через три грядки.
- Це покiйного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.
- Которий? Отой головатий Тарас?
Десь через увесь город гукнула ще одна жiнка:
- А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспiвує. А вже й не маленький.
- Це той, що в школi живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?
- Вiн же, вiн. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горiлку пити.
- Та людям очi драти.
Жiнки перегукувались через город, i гомiн розходився на пiвсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.
А з гори, з бур'янiв, линув той же голос, все бiльше доймаючи, бiльше жалю надаючи, нiби намагаючись мури якiсь розбить. Виспiвує iншу пiсню, що чув од баламута-дяка:
Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механiчно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцевi соромно за сльози, за спiви - насупився, не витираючи довiрливо слiз.
- Ти розсердився вже, Тарасе? Я, дурна, змолола щось, а потiм самiй стало сором. Як пiшов, то менi так стало жаль, що нащо те я казала. А як почула, що ти спiваєш, то ще стало жальчiше. Аж сюди оце прибiгла.
Шевченко мовчав, не витираючи слiз.
- А я й не знала, що ти такий тонкослiзий. Я думала, як гайдамака, то вiн i не плаче.
- Я не гайдамака, - тихо одповiв хлопець.
- А хто ж?
- Старець! Пiду в старцi, - сердито одказав Шевченко, торкаючи дрантя на собi.
- Вигадай!
А в Шевченка вже в очах стояв мрiйний блиск.
- А що ж? Навчуся грати на кобзi та й буду ходить по селах, як Перебендя. Оксана дедалi все бiльше дивувалась.
- Та хiба ж ти калiка? Перебендя слiпий, тому й ходить, а ти ж видющий. Це ти дуриш усе. Чудний ти часом буваєш, Тарасе.
Та Шевченко вже захопився цiєю думкою й iмпровiзував:
- А очi менi люди виб'ють, то й буду слiпий. Скажуть-нехай сиротi сонце не... - Шевченко не доказав, захлипав.
Гаряче, як голубка крильцями, Оксана схопила руками за шию хлопця, вже готуючись сама заплакати.
- Тарасику! Нащо ж ти так кажеш? Це ти вигадуєш? Я не дам! Скажи! Ну, скажи, що ти вигадуєш, а то заплачу!
Тарас випручав iз обiймiв непокiрну нестрижену голову.
- Виб'ють очi, щоб сиротi сонце не свiтило. Всi одцураються од мене, покинуть... Кому потрiбний слiпий неборак...
Дiвчина закусила губу, в очах зразу повно стало слiз. Не втерпiла - заридала:
- Все одно я тебе не покину - буду за руку тебе, бiдного, водити... Обоє плакали в бур'янi: поет i його доля.
- Тарасе!
- Тарасе, чортiв сину!
З хати вийшов дяк, простоволосий, червоний, в однiй розiрванiй сорочцi, i давненько гукав у бур'яни.
- Кому я кричу? Тарасе! - раптом на всю гортань гарконув дяк.
Незабаром з бур'янiв виходив насуплений, нахмурений, сердитий Тарас, одводячи вбiк червонi заплаканi очi. Здається, одразу закував себе в сталь: мiцний, упертий.
- Чого? - сердито спитав вiн.
- Що, тобi нема чого робити, що ти виспiвуєш по бур'янах? Я тобi ще вчора казав, щоб однiс мої чоботи до шевця. Ти однiс? Я тобi казав, щоб ти сходив до Коваленка. Ти ходив? Зажди! Куди ти? Туди пiсля пiдеш, а зараз бiжи до дяка в Лисянку.
- Чого? - блимнув знов очима поет.
- Будеш прохати на iменини i вiзьмеш цимбали.
- Як дасть. Той раз так струни порвали.
- Дасть, я прохав у нього. Та швидше! Щоб одна нога менi тут, а друга - там! Чуєш? Пiов Шевченко, похиливсь.
В тому кутку України, де село Кирилiвка, завжди було багато мiж людьми малярiв. Мабуть, теж через те, що край такий, хоч малюй: в садах та в зорях. Дiти завжди люблять малювати чим попало i на чому попало, а по тих селах надто: скрiзь по селу ворота вимальованi крейдою, а бiлi стiни - углиною. Малював, бувши малим, i Шевченко: хати, церкви, дерева.
Проте справжня жага до малювання прокинулась у його тiльки тепер, коли вже вiн був чималим i служив у дяка.
Було так. Кирилiвський дяк послав хлопця в Лисянку (до дяка-маляра) позичити цимбали i прохати на iменини. Той цимбалiв не дав i на iменини приїхати не обiцяв. Шевченко застав лисянського дяка-маляра за роботою: вiн сидiв у повiтцi, i на дошцi починав малювати якогось святого. Шевченко не йшов додому, став дивитись. I коли на мертвiй дошцi з-пiд пензля маляра виглянули людськi очi, мов iз туману, почало виявлятись живе обличчя, в хлопця аж мурашки пiшли поза спиною: маляр видався йому за чарiвника. Вiн вперше одчув iдею творчостi. Зразок її, звичайно, не блискучий, але для цього йому не треба було бачити працю Рафаеля, в цьому розумiннi Рафаелева мадонна мало чим бiльше вплинула б на молодого хлопця, нiж дякова Варвара. Головне в цьому - першина, новина враження, що його сили вже не буде вдруге навiть тодi, коли вiн, вирiсши, матиме змогу бачити роботу першорядних на весь свiт майстрiв. Головне - загальнi принципи, а вони однi i в кирилiвського дяка, i в iталiйського генiя.
Огонь пiшов по жилах у хлопця, i вiн ясно одчув у собi, нiби од сну пробудившись, одчув творця, художника. Аж руки заворушились. Здалося йому, оддав би все на свiтi, не хотiв би нi слави, нi багатства, аби тiльки навчитись так творити. Хоч був би босий, голий. Тута ж вiн i почав прохати дяка, щоб прийняв його за учня. Дяк одiгнав свиню, що нюхала вже картину, глянув на дiтей, що дряпались на морiжку i верещали, i промовив охоче:
- А чому й нi! Менi вже давно треба учня.
- Коли ж можна прийти? - загорiвся хлопець.