— Про яке заклинання ви читали? — Запитав Атлас, коли Рейна потяглася до сторінок. — Перепрошую, — сказав він і жестом руки відсунув книгу від неї на кілька дюймів, — вам не можна її торкатися. Її з архівів виймати заборонено, проте я все ж сподіваюся, що ви доведете результативність моїх зусиль. То про яке заклинання ви читали?
— Я, е-е… Чари, що вкривають. — Рейна вчитувалась у рукопис, але розуміла від сили половину. В Осаці руни викладали на базовому рівні. У Токіо програма була краща, але знову ж таки довелося б платити. — Ті, які Цирцея застосувала для приховання острова.
Атлас кивнув, сторінки книги самі по собі перекинулися, і Рейна побачила голе зображення Ееї; але частину листа хтось вирвав. Це було брутальне, незавершене закляття, але Рейна і такого не могла освоїти в межах базової медитської теорії. Чари ілюзії в Осаці викладали тільки ілюзіоністам, а вона в їхнє число не входила.
— О-о-о, – простягла Рейна.
Атлас усміхнувся.
— П'ятнадцять хвилин, – нагадав він їй і змусив книгу зникнути.
Виходить, і тут не без каверзи. Таких умовлянь Рейна ніколи не любила, але логічна частина її розуміла, що зазивати її ніколи не перестануть. Вона була криницею сили, сховищем за важкими дверима, і люди знайдуть спосіб зламати їх, або їй доведеться час від часу відкриватися. Але тільки перед гідним прохачем.
Вона заплющила очі.
«Можна?» — Запитали насінини тоненькими голосками своєю мовою, який відчувався як поколювання на шкірі. Вони нагадували дітей: «Мам, ну можна-можна-можна?»
Рейна зітхнула.
«Ростіть, – веліла вона їхньою ж мовою. Вона не знала, як сприймають її паростки, але, мабуть, всі вони чудово розуміли. — Беріть що вам треба, – буркливо додала Рейна, – тільки ростіть».
І вона всім нутром відчула полегшення, почувши: «Да-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а».
Коли вона знову розплющила очі, насіння біля її ніг, виявилося, випустило безліч тоненьких гілочок, що піднялися до стелі і поширилися по ньому, як висип. Те, що лежало на столі, зламало кришку надвоє і покрило її, наче мох – стовбур безплідного дерева. Останнє, розколоте, затремтіло і лопнуло пишним, барвистим пагоном, що прийняло форму лози, а на ній вже набрякли плоди. Ті зріли та наливались з астрономічною швидкістю.
І ось коли яблука округлилися, важкі й спокусливо стиглі, Рейна видихнула, розслабила плечі і, чекаючи, глянула на гостя.
— А, – вимовив Атлас, подершись на стільці. Рослини розпустилися так, щоб не заважати йому сидіти з зручністю, але, опинившись між навісом з гілочок і щільним килимом з коріння, він уже не міг поворухнути ногами чи встати. — Виходить, це дар і талант.
Рейна й сама знала собі ціну, а тому не коментувала.
— Які ще у вас є книги?
— Я поки що не розширював свою пропозицію, міс Морі, — відповів Атлас.
— Я потрібна вам, – сказала Рейна, піднявши підборіддя. – Ніхто більше не вміє.
— Правильно, але ви не знаєте решти кандидатів зі списку, – сказав Атлас. — У нас є два фізики, краще за яких не зустрічалося ось уже кілька поколінь, унікальний ілюзіоніст, телепат незрівнянної сили, емпат, здатний приманити багатотисячний натовп…
— Не має значення, хто ще у вас є. — Рейна вип'ятила щелепу. — Я вам потрібна.
Атлас подумав над її словами.
— Так, – сказав він потім. — Так все вірно.
«Ха-ха-ха, – засміялися рослини. — Ха-ха, мама перемогла».
— Досить, – прошепотіла Рейна гілочкам, що спустилися і схвально пошматували її по маківці. Атлас же встав і, посміюючись, простяг їй картку.
— Візьміть, – сказав він, – і десь через чотири години вас по ній перенесе в потрібне місце.
— Для чого? — Запитала Рейна, і Атлас знизав плечима.
— Я хотів би не повторюватися, – відповів він. — Усього найкращого, Рейна Морі. Це ще не останнє ваше випробування.
Сказавши це, він зник, а Рейна зі злісттю подивилася на порожнє місце.
Найменше їй потрібно було, щоб кафе обросло рослинами, та ще й замовлена кава залишилася стигнути на стійці.
Трістан
Три години тому
— Ні, – сказав Трістан, коли відчинилися двері. — Тільки не зараз, ні.
— Друг, – простогнав Рупеш, – ти тут уже вічність стирчиш.
— Так, – погодився Трістан, – працюю. Розумові незбагненно, правда?