У передпокої він зупинився і глянув на Парісу. Світло, що оточувало її образ, що невідступно йшло за ними вздовж по стінах, раптово згасло – і на картинку ніби пірнули тіні з балюстради.
— Скільки тобі тоді було? — Запитав Каллум.
Париса насилу проковтнула. У роті в неї явно пересохло.
— Вісімнадцять.
— Брехня, – відповів Каллум.
Вона ще щільніше стиснула губи.
— П'ятнадцять.
— Дякую за чесність, – сказав Каллум і попрямував до сходів, відводячи Парісу нагору. — Виходить, коли ти зрозуміла, тобі було… скільки? одинадцять?
— Дванадцять.
— Так Так звичайно. А твоєму братику – сімнадцять? Вісімнадцять?
— Дев'ятнадцять.
— Звичайно. А сестриці твої – чотирнадцять?
— Так.
— Який жах. Просто жах-жах. — Каллум хотів було погладити Парісу по щоці, але та з огидою відсахнулася. Тоді Каллум, сміючись, жестом запросив її увійти до парадної зали другого поверху. — Отже, це мене ти ненавидиш?
— Я до тебе ненависті не відчуваю.
— Ти не хочеш ненавидіти мене, бо думаєш, ніби я за допомогою таких дурниць, як ненависть, творю жахливі злочини.
Простягнувши їй руку, він увійшов до вітальні для великих прийомів.
— Ну що?
Париса обдарувала його злим поглядом.
— Танцюватимемо?
— Хочу подивитись, як ти тримаєш темп, – запевнив її Каллум.
Париса закотила очі, але на запрошення відповіла.
— Ти, мабуть, вирішив, що перемагаєш, – зауважила вона і, варто було покласти руку їй на талію, з неприродною чистотою виконала вальсовий крок. Іншого, втім, Каллум від неї не чекав. Десь заграла музика. Мабуть, її робота.
— Ти мені скажи, – відповів Каллум. — Це ж тобі належить читати мої думки.
— Ти більшу частину свого існування проводиш у винятковому переконанні, ніби перемагаєш, – сказала Паріса. — Якщо чесно, Каллуме, то тебе й читати не дуже цікаво.
— Ось як?
— У тебе в голові мало що відбувається, – запевнила його Паріса, витончено вигинаючи шию. — Жодних тобі особливих амбіцій, ні почуття власної неповноцінності.
— Мені варто почуватися неповноцінним?
— Адже більшість відчуває.
— А може, я – не більшість? Чи не в цьому сенс?
— Чи тільки в тому? – пробурмотіла Паріса, підводячи на нього погляд.
— Ти зі мною така насторожена, – докірливо зауважив Каллум. — Це ранить мої почуття.
– Ось уже не думала, що ти маєш почуття.
Каллум змусив її зробити пірует, прокрутивши під своєю рукою, і спалахом фарб розбавив тон стіни. Він уже давно перестав стежити, чи йдуть за ними решта. Паріса, треба віддати їй належне, зуміла захопити його.
— Це воно? – спитав Каллум, показуючи на багрянець. — Не впевнений, що правильно підібрав відтінок.
— Для чого?
Втім, він відчув, як вона напружилася в його обіймах.
— Твоя весільна сукня, – відповів Каллум з ввічливою усмішкою, і Паріса на мить завмерла. — Як там, до речі, чоловік? Живий, гадаю? Ти тому змінила ім'я, вступила до Паризького універу? Ти не справляєш враження кар'єристки, а отже, від чогось бігла. Де краще сховатися, як не у стінах магічно захищеного університету?
Вловивши її глибинну агресію, він відчув сильне, гостре блаженство.
— О, це ще не найстрашніше, – сказав Каллум. — І до тебе сила-силенна дівчаток бігла від подружжя-тиранів. Твій братик не намагався завадити шлюбу? Навряд, – зітхнув він тихенько. — Він так і не пробачив тебе за зраду, ось і вирішив покарати.
Париса приголомшено позадкувала, і Каллум простяг їй руку.
— Ти вже давно в бігах, – практично заспівав він, прибираючи з її щоки вибиту кручену прядку. — Бідолашна. — Він притяг її до себе і обійняв, відчуваючи, як у грудях у нього здіймається невелика хвиля її розпачу. — Ти рятуєшся втечею від самого свого народження.
Спустошена, Паріса впала йому на груди, а він розвернув її і повів у бік південного крила будинку.
— Зайченя, ти не винна, – сказав Каллум, кладучи руку їй на талію і спрямовуючи по додаткових сходах, геть від каплиці (занадто претензійної) – до тераси на верхньому поверсі. Париса поступово здувалася, і почуття хльостали з неї, немов кров із розсіченої вени. — Люди так високо цінують красу, та тільки не ти. І не свою. Твоя краса – прокляття.
— Каллум, – невиразно промовила вона. А він, посміхаючись куточком рота, провів пальцем її нижньою губою.
— Ти ненавидиш їх? — Прошепотів він, легко цілуючи її в щоку. — Ні, навряд. Думаю, потай вважаєш, що заслужила це, правда? Ти зводиш людей з розуму, ти бачила, як вони втрачають розум. Варто їм звернути на тебе погляд, і ти одразу все розумієш, так? Бачиш та відчуваєш. І за це ти, можливо, вважаєш себе чудовиськом. Тоді твій страх переді мною зрозумілий, – тихо промовив він, кладучи долоні їй на щоки. — Потай ти для себе погана настільки, що мені й не снилося, адже твій голод невгамовний. Твої бажання ненаситні. Ти не втомлюєшся ставити людей на коліна перед собою, так? Спотвореність власних бажань лякає тебе, але куди простіше думати, ніби я – ще гірше.