Каллум відчинив скляні двері тераси. Паріса мало не послизнулася, ступивши на промоклу під лондонським дощем мармурову підлогу. Струмені води хлипали по греко-римському фарсу, який вважався місцевим декором, стікаючи сльозами з очей мармурових купідонів і вибілених німф.
Каллум узяв Парісу під руку і повів уздовж краю даху, з якого відкривався краєвид на сади, розсип кизилу та ряд веймутових сосен.
— Часом ти, напевно, думаєш, що простіше було б не існувати, – зауважив Каллум.
Париса мовчки опустилася. Її замшеві туфлі, як завжди модні, зіпсувались під дощем за лічені хвилини. Волосся, втративши об'єм, безвольно лежало на плечах, проте її це анітрохи не псувало. Ще жодного разу Каллум не бачив, щоб блиск в очах жінки тьмянів ось так, одночасно зберігаючи яскравість. Зацькований, він лише підкреслював її красу. Ніколи Паріса не виглядала такою милою і зламаною. З нею гроші здавалися багатством, горою самоцвітів.
— Вони завдали тобі болю? — Запитав він.
Паріса повільно підняла повний огиди погляд.
— Хто?
— Всі.
Париса на мить прикрила очі і похитнулася, видавивши ледве чутне:
— Так.
Каллум прибрав краплі води з її щік та з губ. Ніжно та мило, на знак втіхи поцілував складку в неї між брів.
— Більше вони тобі нічого не зроблять, – сказав він, відступаючи, залишивши її стояти на краю даху.
Її полум'я вже майже не горіло, тремтячи крихітним вогником і погрожуючи ось-ось погаснути. Яка дивна штука – дощ, під ним все здається таким сумним. У лондонського це виходило природно, по-своєму: сіра хмара навівала вражаючу самотність, яка зараз огорнула Парису. Просочена ним, вона залишалася останнім джерелом світла.
Адже вони могли потоваришувати, Каллум був би не проти. Але натомість зараз дивився, як Паріса обертається у бік садів і дивиться на навколишні землі. Не відриваючи від них пильного, немиготливого погляду, тремтячи на вітрі, вона взялася за огорожу. Вона була спустошена, і в ній навряд чи щось спалахнуло б. Так, пшикнула б насамкінець іскорка, і все.
Ізоляція – зброя грізна, а вже вимушена – тим паче.
Каллум хоча б віддав Парісі належне, проводячи поглядом, коли вона перелізла через перила. Вона ж, на свою честь, вагалася недовго, бо була не з тих, хто скасовує рішення. Каллум майже пишався Парисою і підбадьорливо дивився у вічі, не відразний її вибором.
Коли Паріса впала, Ліббі ахнула.
Невдаха, подумав Каллум. Він і забув, що решта теж тут, зосереджена на емоціях Паріси, поглинута ними, як хвилями. Вона була така мила, а її смуток – такий чистий. Нічого чудовішого за її біль Каллум не пробував.
Він обернувся до інших і, побачивши вирази на їхніх обличчях, відчув, як у грудях розпускається тривожне відчуття сумбурності.
— Ні! — Істерично випалила Ліббі. — Ні, не можна ж… що…
— Чому ти їх не зупинив? — Ніко накинувся на Далтона, який, остовпівши мотав головою.
— Година ще не минула, - відповів він, відверто приголомшений.
— Збожеволів? – кинув йому Трістан, явно не в змозі підібрати слова. Він витріщився найсильніше, але які з емоцій належали йому, Каллуму визначити важко. Від Трістана виходило одразу кілька флюїдів: смуток, подив і, нарешті, недовіра.
«А-а», – кривлячись, подумав Каллум і, піднявши погляд, помітив позаду інших усміхнену Парису.
— Час прокидатися, – сказала та й клацнула пальцями.
Мить – і всі повернулися до розфарбованої кімнати. Цілком сухі, вони стояли нерухомо.
Начебто не сходили з місця.
— Я ж просив, без астралу, – роздратовано нагадав Каллум, але Парісі належне віддав. Він нічого не запідозрив: вона не пропустила жодної деталі будинку, та й дощ став милим штрихом.
— Отже, мені треба померти? – хмикнула Паріса. — І, до речі, ми не виходили в астрал. Просто зазирнули декому в голову.
— Кому?
— Ніко, – сказала Паріса, і Ніко злякано моргнув. — Вибач, – нещиро вибачилася вона.
Каллум запізно зрозумів, чому вона почала їхню шахову партію з такого простенького питання. Справа була не у відповіді, вона хотіла відвернути увагу. Каллум чекав агресивного випаду, і вона використовувала це як важіль, негайно змістивши увагу групи у бік Ніко. Паріса атакувала Каллума, дозволивши йому думати, ніби перевага за ним.