Ось розумниця, похмуро подумав Каллум.
— Ти легка мішень, Вароне. Наївний, – пояснила йому Паріса. — Твої стіни найпроникливіші.
— А, ну дякую, – відповів Ніко, хоча сам витріщався на неї з недовірою, як на привид.
— Година вийшла, — оголосив Далтон, дивлячись на наручний годинник і полегшено видихаючи. — Хоча я не певен, кого оголосити переможцем.
— Каллума, зрозуміло, – відповіла Паріса. — Він же чаклував більше. Я ледве встигала за ним, – додала вона, обертаючись.
— Ось як? – спитав Каллум, і Паріса смикнула куточками губ.
— Точно. Я могла б помістити тебе туди, де ти не можеш нашкодити мені, але ти все ж таки переміг. Зламав мене, чи не так? Значить, і виграв.
Від неї, однак, виходили флюїди тріумфу: нудотні та смердючі, прогорілі і гнильні. Перемога перезріла в ній і вже тинялася. Париса була як мертвість, що укорінилася на родючому ґрунті і відроджується на широкому полі його перемоги. Він справді зламав її і в цьому не сумнівався. Вона, правда, загинула, хай і не в тілесній формі. І все ж таки вона сама дозволила Каллуму розбити себе, не сумніваючись, що він клюне. Не дивно, чому не відбивалася. Вона показала чисту правду про себе, але давши Каллуму скористатися своєю слабкістю, змусила його розкритися занадто сильно. Зрештою, вона в телепатії вміла і особливо розуміла: якщо щось посіяти в умі, цього вже не забути.
Каллум зрозумів помилку: він прагнув довести свою силу, але сила нікому не була потрібна. Тільки не така. Сила – доля машин та чудовиськ; інші не покладаються на бездоганність та досконалість. Людям хотілося людяності, а отже, він повинен був проявити слабину. Трістан відводив погляд, і Каллум зрозумів, що програв Парісі, але це був лише перший раунд. Наступного разу він дасть димовій завісі того, ким він сьогодні постав, розсіятися.
— Каллум так Каллум, – сказав Далтон, звертаючись до інших. — Ніхто не хоче переглянути побачене?
— Ні, – байдуже відповіла Рейна, в ряди-годи кажучи за всіх, і Каллум скривився, помітивши щось на кшталт співчуття в її погляді, коли вона подивилася на Парісу.
Доведеться переконати їх, що і в нього є слабкості. Може, в це й захоче повірити лише одна людина з п'яти, але Паріса показала, що цього достатньо.
Якщо одна людина у щось повірить, її вже не стримати.
Трістан
Все почалося із запитання.
— Як гадаєш, що нам робити? – запитав Трістан у Паріси, лежачи на підлозі розфарбованої кімнати, доки до них не приєдналася Ліббі. Паріса заявилася до нього на квартиру в Лондоні і вговорила повернутися в особняк раніше – нібито бажаючи обговорити гостей з Форуму та їх пропозиції, хоча жодної розмови поки що ні в якому вигляді не відбулося.
Щоб відтягнути неминучий тиск моральних проблем і нав'язливих думок, Трістан здійснив візит у винний льох особняка, де розжився абсентом. Зараз він підніс пляшку до губ, знаючи, що у Паріси знайдеться відповідь. На будь-яке питання і особливо це. Вона б не прийшла до нього з порожніми руками.
— Я говорю, – відповіла Паріса, витончено розстібаючи гудзик у нього на сорочці, – що нам треба встановити власні правила.
Тієї ночі він пам'ятав невиразно і шкодував, що сумбуру не було в голові, коли все відбувалося: на жаль, запускаючи язик в рот Ліббі Роудс, бачив він і розумів ясно. Він чудово знав, хто вона і як йому слід було поводитися – а саме втриматися і не скочуватися до розпусти і, цілком можливо, до фатальних вчинків.
Паріса, можливо, це й почала – розважливо, і керуючись тим, що Трістан назвав би давнім, атавістичним жіночим підступством, – але й він ніяк не спробував зупинити це. До того ж не вдавалося позбутися спраги, яку він тільки зараз усвідомив.
А жадав він, хоч як сумно, Елізабет, чорт візьми, Роудс.
Це була спрага, не обдумане бажання. Звинувачувати у всьому варто було якусь хімічну реакцію, біс або порок, про який написані книги. Та й абсент підігрів, рідким теплом розтікшись по тілу, проте, хоч би що там пожирало Трістана, мучився він, схоже, давненько. Симптоми визначили його стан, хоча, можливо, він весь цей час жадав Ліббі, просто був глухий і сліпий до своїх почуттів.
Не варто забувати, що Ліббі Роудс була насамперед фізиком. Навіть зараз її дотик викликав тремтіння в його тілі, наче підземні поштовхи.
Зате вона не дуже зациклювалася на тому, що між ними сталося.
— Електрони, – приголомшивши Трістана, зовсім без попередження сказала Ліббі через місяць після того, як вони вдалися до непотребу, про яке потім не перекинулися ні словом. Трістан на той час взявся налаштовувати свою магію: він глушив одні почуття, перенаправляючи інші. Тоді він наповнював слухові канали шумом, згадуючи при цьому смак її губ.