— Ти ж не думаєш серйозно, що я тебе усуну, так? – спитала Ліббі, насупившись, і відразу сказала щось зовсім несподіване: — Твій потенціал не реалізований. Якщо комусь Суспільство і потрібне, Трістане, то це тобі. Мені здається, і Атлас це бачить.
Це, подумав Трістан, дуже корисно при тому, що не корисно ну зовсім ніяк. Ще жодного разу він не зустрічав людину, яка б приводила його в таке замішання. Як можна трохи драматизувати якісь банальності, а потім вставати в позу в питаннях моральних злочинів? З Ліббі він божеволів, втрачав розум, ставав неврівноваженим. Мабуть, деяких деталей вона й не знала (його косяк), але в її словах були розум і логіка: вона не усуне Трістана, адже у його сили найбільший потенціал. Не тому, хто він чи що він, а тому, ким може стати. Трістан навіть віддалено не думав загострювати на цьому увагу, та й за Парісою він такого не помічав. Вона Трістана хотіла лише тому, що йому вона, схоже, на певному рівні довіряла. Це нагадувало замкнене коло: його корисність для неї і робила його корисною.
У той самий час було неможливо передбачити, яке рішення підштовхне Ліббі Роудс її залізна логіка. Трістана ось розбалакала так, що він завалювався на кожному повороті. Чи потрібне йому це Товариство? Чи готовий він за нього вбити? Іноді відповідь звучала, як тверде «так». Що таке бути людиною, як не відчувати божевільну спрагу? Паріса вміла створювати світи в умах людей. Каллум, добре це чи погано, руйнував душі, не ворухнувши і пальцем. Ліббі і Ніко теж мали могутність. Рейна сочилася найчистішою магією, переповнена нею настільки, що могла чхати на мораль. Але про себе чи про своє місце серед них Трістан досі нічого не знав. Чесно сказати, він був не найкориснішим кандидатом, проте повернення за вкладеннями йому обіцяли найбільше.
Чи розумів він, яка сила в його руках? Чи розумів це хоч хтось із кандидатів?
Мораль – а точніше, її жалюгідні краплі – примушувала Трістана метатися, як рибу, між одвірками думок. «Я роблю те, що необхідно», – виправдовував майже всі свої гріхи Едріан Кейн, і хоча такий підхід (говорячи академічною мовою) вважався обґрунтованою філософською точкою зору, але без противаг на кшталт жалю, співчуття і провини він був огидним. Гірше того, якщо Трістан і збирався стати кимось у житті, то це повною протилежністю батькові.
Звісно, він нікого не вб'є. Тільки не за доступ до купки книжок. Рідкісних, зосереджених у руках наймогутніших медитів, яких він знав. Але такий тисячолітній звичай, і хто знає, раптом…
Забий.
Коротше, якщо Трістан і піде на таке – чи хоча б замислиться, то чи простить себе? Чи дадуть йому залишки совісті жити спокійно? Смішно, як швидко люди пристосовуються до різних умов. Колись Трістан вірив, ніби може одружитися з Іден Уессекс і віддано служити її батькові, не запитуючи: чи хоче він – чи просто прагне – більшого? Йому здалося, що час, коли він жив у згоді з колишнім собою, був значно стабільнішим і, можливо, здоровішим. Минуле нагадувало звичку до регулярних фізичних навантажень та здорової дієти, що порушується блаженними, нестримними обжерствами. Тепер у Трістана з'явилося все, чого він хотів: сила, незалежність, секс ... Боже, секс. І заради цього треба лише вбити людину. Та кого? Навряд чи всі зійдуться на одній кандидатурі.
Якщо тільки…
— А будь це Каллум? – обережно спитав він у Ліббі. Чисто задля підтримки розмови. Зрештою, якщо й була людина, яку Ліббі могла б пришити, то це Каллум. І навпаки, вона точно не запропонувала Варону.
Ліббі спохмурніла.
— В сенсі? Вбити Каллума, щоб урятувати мене? Решту нас?
— Так. — Сама думка про те, щоб запропонувати Каллума, вселяла Трістану тривогу, але, на щастя, того не було в хаті. Його присутність, як і присутність Рейни, відчувалася слідами магії, що б'є через край. Хоча Каллум і настворював стільки ілюзій, що Трістан уже не розумів, які зараз працюють, а які ні.
— Скажімо, на одних коліях Каллум, а на інших ми, – уточнив Трістан.
— О. — Ліббі моргнула і тут же витріщила очі. — Ну я…
Трістан завмер, готуючись почути відповідь. Він сам поки що не зрозумів, яких саме слів чекає від неї. Для Ліббі це було гіпотетичне питання, тому навряд чи вона зараз взяла б і визначилася з позицією.
І все ж вона приголомшила Трістана, сказавши:
— Не хочу відповідати.
— Що? – видав він запитання, яке так різко злетіло з глибин розтривожених думок, що здригнувся весь мозок, що виснажився. — У якому сенсі ти не хочеш відповідати?