— Я нікого не вб'ю, – знизала плечима Ліббі. — Не робитиму я цього.
— Уяви, що в тебе немає вибору.
— У межах уявного експерименту?
Трістан зволікав і сказав:
— Так, у межах уявного експерименту.
— Вибір є завжди і у всіх. — Ліббі прикусила внутрішній бік щоки, постукуючи по сторінках рукопису в такт звукової хвилі. — А ти?
— Що я?
— Убив би Каллума?
— Я… — Трістан моргнув. — Ну я…
— А мене? - Вона скосила на нього погляд. — Ти мене вбив?
— Ні. — Тільки не Ліббі. Жахлива вийшла б втрата, втративши б світ її сили, її здібності. Це ж відвертий злочин проти людства. Навіть якби не було в цьому рівнянні змінної у вигляді сексу, Трістан все одно відповів би так. — Ні, звичайно, не вбив би, але...
— Що сказала Паріса?
Тут він зрозумів, що Паріса сказала приблизно те саме, тільки зовсім інакше: «Я цього не зроблю».
— Думаю, – повільно промовив Трістан, – вона влаштувала б щось на зразок бунту. Захопила б вагонетку. — Він видавив похмурий смішок, від якого палило в горлі. — Якимось чином убила б половину і врятувала іншу, аби не чинити так, як їй було наказано.
— Ну, ось тобі і вибір, – сказала Ліббі, знизуючи плечима так, наче Трістан перераховував реальні варіанти. Трістан моргнув і хотів уже відповісти, але його відволікло рух, яким Ліббі акуратно відзначила потрібне місце в рукописі.
— Мені, мабуть, варто поговорити з… – обернулася вона до Трістана. — Треба ... м-м ... Мій хлопець, він ... — Почала Ліббі і тут же замовкла. — Треба, мабуть, йому розповісти.
— Ти ж не збираєшся… — Чорт. — І що ти скажеш?
Вона пожувала губу.
— Поки що не вирішила.
— Ти ж не збираєшся… — Залишся.
— Не знаю. Не думаю. — Пауза. — Ні.
— Тобто…
Здавалося б, не знаєш, що сказати, так і мовчи, але просто закрити рота і піти, ніби подібні ночі – справа звична, Трістану не давало гостре похмілля, сушняк і абсолютно нестримна тупість, що напала на нього абсолютна.
— Значить, все йому візьмеш і розкажеш? Викладеш прямо?
— Не знаю. Мені треба подумати, – відповіла Ліббі.
Подумати вона, звичайно ж, хотіла на самоті. Правильно, цей уявний експеримент, на відміну від попереднього, – робота сольна. З язика мало не зірвалося «Про що подумати?», але м'язова пам'ять уже гнала Трістана геть зі спальні – і так дров наламав, не вистачало ще своєю присутністю набриднути, – адже він звик тримати дистанцію, як людина байдужа. На щастя, віддалитися від Ліббі Роудс вийшло легко. Минали тижні, а Ліббі з Трістаном так більше не заговорила. Коли ж їм доводилося спілкуватися, то виходило ніяково, і вони навіть не підводили очей. Разок, щоправда, мало не сталося небезпечне зіткнення – коли вони розминулися в проході між столами в читальній залі і рука Трістана ковзнула Ліббі. Нічого за цим, звичайно, не було; взагалі Трістан з Ліббі уникали один одного, обмежуючись простими фразами «привіт», «добрий вечір» або «будь ласкавий, передай хліб».
Поки, власне, це не прозвучало: «Електрони».
Трістан посилено думав на самоті – точніше, намагався, – і тут несподівано прискакала Ліббі. Схопила стілець за сусіднім столом і підсіла до Трістана в приглушеному світлі настільної лампи так, ніби вони просто друзі, які ніколи, скажімо, не мали сексу.
— До чого тут електрони? – спитав Трістан, почуваючи себе втомленим та дурним. Хоч як це іронічно, але дослідження думки начисто позбавляли його здатності думати, навіть через два місяці роботи. Поточна тема – передбачення (а також вивчення найвідоміших в історії провісників на кшталт Кассандри і Нострадамуса) – дозволила йому трохи менш ніж ніфіга підготуватися до подібного роду взаємодій, які інакше як кошмарно непередбачуваними він і назвати не міг.
— Якби ти міг розбити речі на такі малі частинки, як електрони, то змінив би їхній хімічний склад, – сказала Ліббі, подаючись до нього. — Імовірно.
— О. — Трістан прочистив горло. — Ну, це більше схоже на… тему подальших вивчень, ні?
— Що, хімія?
— Ми ще із психокінезом не закінчили.
— Ну, загалом це не йде врозріз з темою думки, – сказала Ліббі. — Це, до речі, спало мені на думку, коли ми обговорювали механіку майбутнього. І так, ти про час не думав?
Хід її думки незмінно викликав у Трістана збентеження.
— Про час?
— Чи можеш ти його використати? — На відміну від Трістана, Ліббі, схоже, блаженно забула про те, що відколи він прокинувся в її ліжку, вони вперше розмовляють наодинці. — Пророцтво підтверджує, що в майбутнє можна проникнути за допомогою думки, то чому б не зробити те ж фізично? Я вже не кажу про те, що час – це вимір, форму якого інші уявити не можуть, а вже побачити – тим більше. — Вона прибила його до місця страшним поглядом. — У порівнянні з тобою.