— А як же ті з нас, хто не страждає? – спитав Трістан, погладжуючи пальцем край склянки. — Що ми для тебе значимо?
Каллум ненадовго придивився до нього.
— Ми всі вражені прокляттям, на яке заслуговуємо, — сказав він. — Ким би я став, якби мої гріхи, які зробили мене таким, яким я є, були іншими? У тебе, на мою думку, комплекс малості, непомітності. — Він випростався і подався вперед. — Ти мусиш бачити все без прикрас, Трістане, – прошепотів Каллум, – бо думаєш, ніби тебе зовсім не видно.
Каллум забрав у Трістана склянку і сперся на стіл. Погладив Трістана по щоці, і його великий палець затримався на ямці на підборідді. За мить до цього Трістан навіть подумав, що, можливо, цього хоче: дотиків, ніжності.
Каллум знав про його бажання, тому, напевно, так і було.
— Я відчуваю, – повторив Каллум, – дуже глибоко.
А потім він піднявся, довгоногий і стрункий, і залишився Трістан сидіти з двома порожніми склянками.
Само собою, потім ще кілька днів він нишком розривався, але й Каллуму доводилося не легше. Насамперед вони були друзями, як і раніше, які звикли випивати вечорами біля каміна. З компанійським Каллумом йому спілкувалося легко. Але траплялися короткі моменти, коли пальці Каллума начебто тяглися до плеча Трістана або підбадьорливо ковзали його спиною.
Ліббі в цей час трималася холодно і відсторонено, і думки Трістана про час, проведений з нею, неминуче завертались у бік самого часу.
У міру того, як не по сезону рання весна пробивалася крізь зимові холоди, Трістан мимоволі став дедалі частіше вибиратися на вулицю та підходити до охоронного периметру. Магічна аура біля меж володінь Товариства була щільною і насиченою, відчувалася, немов тугі, кручені канати, а вплетені в них волокна чарів від попередніх класів і присвячених робили її схожою на кумедний, що не дає заснути пазл. Трістан грав із ними, смикаючи окремі елементи, що ніби схожі на нитки, і стежачи, чи не зіб'ється мірний пульс.
Час. Найпростіший спосіб побачити його – або яку там його складову Трістан міг вичленувати – полягав у тому, щоб стояти на межі маєтку, існуючи одразу на кількох його рівнях. Це не було схоже на стандартні уроки, але ж і все їхнє навчання тут стандартного ніхто не назвав би. Згодом кураторів начебто поменшало; може, так тільки здавалося, але відколи до кожного з класу звернулися представники Форуму, Атласа вони майже не бачили, а якщо він і з'являвся, то всі шестеро обходили його стороною, навшпиньки. До того ж кожен виробив у себе дивні звички, і у Трістана вона була такою. У тиші він стояв і налаштовував свої почуття, принцип роботи яких розумів лише частково, і сподівався – чи скоріше припускав, – раптом якщо дивитися досить довго, то щось станеться.
Біда була у його уяві. Ліббі так і сказала: у неї вона обмежена, а у Трістана з ним просто проблеми. Він об'єктивно знав, що у світі кілька вимірів, не всі з них зрозумілі, але він ще дитиною засвоїв, які обриси треба шукати, і, зрозуміло, виглядав їх зараз. Вирячитися в знайоме і з якоїсь статі намагатися побачити в ньому щось нове – це засмучувало і здавалося абсолютно неможливим. Так, Трістан бачив те, чого інші не могли, але в такі моменти він не вірив на власні очі. Дитина, якій методично нагадували про її безглуздість, виросла в чоловіка, позбавленого фантазії; йому не вистачало винахідливості, яка відкрила б перед ним ширші горизонти. Іронічно, але найсильніше Трістана понівечила власна природа.
Він лише одного разу під час своїх занять натрапив на стороннього. Це сталося сирої ночі перед світанком, коли в прохолодному повітрі густо витав пилок. Стоячи в заростях кизилу, Трістан підвів погляд і з переляком помітив біля краю галявини юнака. Той дивився на особняк, ніби до ладу не міг його роздивитися або ніби бачив щось інше.
— Чогось хотіли? – промовив Трістан, і незнайомець моргнув, фокусуючись на ньому. Він здавався не сильно дорослим, приблизно ровесником самому Трістану, якщо не молодше; жилистий і дуже худорлявий, з довжелезним чорним волоссям; він справляв враження людини, яка рідко дозволяла собі бути неохайною. Він навряд чи постійно обливався кавою, але саме сьогодні сорочку забруднив.
— Ви мене бачите? – здивовано запитав хлопець. Трістан подумав, що він, мабуть, накрив себе ілюзією, що маскує, але не встиг запитати. — А, гаразд, забіть, це ж очевидно. — Хлопець зітхнув, ніби звертаючись до себе. Він був не британцем, навіть навпаки, відвертим американцем, хоч і не того штибу, що й Ліббі.