— Я не питаю, чому це необхідно, – прямо сказала Рейна. — Я хочу знати, чому це працює.
Далтон глянув на неї пильно, з прищуром.
— Жертва має власну магічну силу, – сказав він. — Саме рішення зробити щось – це вже зміна, розрив природного порядку світу. Чи зміниться перебіг подій на користь чаклуючого незалежно від втручання? Так, звичайно, за умови, що будь-який результат, за ідеєю, можливий, – занудно пробубнив Далтон. — Однак зосередитись на якомусь одному наслідку – означає викликати необхідне зміщення, тривале та необоротне. Ми вивчаємо сферу наслідків, розуміючи, що ухвалити рішення, зважити його та визнати наслідки – означає насильно привнести якісь відчутні зміни до світового порядку. Така магія працює так само вірно, як і будь-яка інша.
— Ви що, натякаєте ті, ніби магія – це певний вид спіритуалізму? — Запитала Рейна.
«Мама каже правду! Мама вірно каже! Вона сама правда!»
— Іноді, – похмуро продовжувала Рейна, – ти сприймаєш магію як бога, енергію, а іноді як життя. Коли треба, це деякі антинаукові флюїди, але ми вже знаємо, що її поведінка передбачувана, а отже, підлягає навмисним змінам.
Далтон мовчки чекав, коли вона перейде до суті, і Рейна продовжила:
— Ви кажете так, ніби магія – це самостійна сутність, але в неї немає свободи вибору. Жодні дослідження не довели, що магія вибирає, як відзначити наміри чаклуючого. Вона просто працює чи не працює, залежно від здібностей мага.
Далтон подумав над її словами.
— Хочете сказати, у магії немає свідомості?
Рейна кивнула, а Паріса, що сиділа поруч, злегка задумалася.
— Магія не бог, – погодився Далтон, – це інструмент. Однак вона потай відповідає на відмінності в намірах того, хто нею користується, навіть на найменші. Це не дуже відрізняється від теорії загальної відносності, сказав він. — Намір не в змозі змінити фундамент науки чи магії загалом, але спостереження показують, що результати різняться залежно від вживання.
— Тобто вразить стріла ціль чи ні, залежить як від майстерності лучника, так і від визначених законів енергії? — Уточнила Ліббі. — Ви це маєте на увазі?
— І так і ні, – відповів Далтон. — Це не таке вже й просте рівняння. Правила смертності визначаються не одним обмеженням і двома, а безліччю. І коли йдеться про магію, то до уваги слід брати не лише лучника, – пояснив він, – але ще й стрілу. Бувають кам'яні стріли, бувають сталеві, а бувають паперові. Якщо стріла слабка, то тут ніякі навички не допоможуть.
— Тобто своїм наміром лучник не просто спрямовує стрілу, а й обирає якість? – насупившись, спитав Ніко.
— Іноді так і є. Проте буває, що стрілу творить щось інше.
— Стріла може створити себе сама?
Знову Ліббі. Далтон повільно обернувся до неї і деякий час розглядав мовчки. Мабуть, вона мала на увазі одне: якщо магія – це стріла, а ми лучники, то наскільки ми керуємо польотом? Проте спитала в результаті зовсім інше.
Інструмент – магія чи ми?
— А це, – сказав нарешті Далтон, – тема нашого сьогоднішнього уроку.
Ні Каллум, ні Трістан поки й слова не сказали, але це не здалося Рейні дивним. Як і те, що вони переглянулись. Одного разу це відбувалося з подачі Трістана – він поглядав на Каллума, ніби перевіряючи, чи на місці ліва нога, чи не пропала сорочка, в якій він вийшов до сніданку… Тепер же Каллум ніби проводив рутинну перевірку систем пасажирського поїзда, захищав свої активи. .
Рейна глянула на Ніко, якому філософське підґрунтя бесіди стало нецікавим. Чи думав він ще про те, що йому відкрила Паріса? І які у нього наміри?
Рейну Ніко не вб'є. Рослини, зміючись, відповзли геть, зашипіли від злості при думці про те, що хтось на неї взагалі зазіхне. З практичної точки зору про таке навряд чи хтось замислювався: Рейна не була ні першим, ні останнім кандидатом, випадаючи зі списків потенційних цілей та жертв. У глибині душі всі мали рівні амбіції – кожен жадав чогось, – а ось полярності групи замикалися на людях, невідповідностей яких ніяк не виправити. Наявність Паріси мало на увазі існування Каллума, і цього напруження інші не розуміли. Незвичні до того, що завжди є два полюси, решта змушена обирати.
Потім Рейна подивилася на Парісу і накинула варіанти. З одного боку, вона б від Париси позбулася з радістю. З іншого, Паріса свою гру вела добре; навряд чи хтось зумів би переконати Трістана чи Ліббі її вбити. Ні, Ліббі взагалі можна і не враховувати. Аж надто вона вередлива, нікого сама не вибере. Хіба що Каллума. Таке можливо. Зрештою, астральна смерть Паріси стривожила Ліббі більше за інших.