— Постараюсь, – запевнив його Трістан. Двері зачинилися, і нарешті він знову залишився сам.
Він відкинув одну пропозицію вбік і взявся за іншу, перспективнішу. Цифри здалися надійними, та й вкласти потрібно не такі великі кошти, а отже...
Двері відчинилися, і Трістан застогнав:
— Це востаннє, Рупеш…
— Це не Рупеш, – відповів йому низький голос, і Трістан, відірвавшись від монітора, придивився до чужака. То був високий темношкірий чоловік у непримітному твідовому костюмі. Вставши на порозі, він оглянув склепінчасту стелю кабінету.
— Ну що ж, – сказав незнайомець, входячи і дозволяючи доводчику зачинити двері. — Високо ж, дивлюся, ти піднявся кар’єрними сходами.
Високо, безперечно. Новий понтовий кабінет із вікнами на північ, в які видно шарувате лондонське небо, – трофей, що прийшов із останнім призначенням. Однак кожен, хто знав, де цей підйом починався, був для Трістана проблемою. І ось він, похмурий, приготувався до падіння.
— Якщо ви… – зчепивши зуби, Трістан не дав вирватися назовні слову «друг», – … партнер мого батька…
— Не зовсім так, – заспокоїв його чоловік. — Хоча всі ми певною мірою знаємо Едріана Кейна, адже так?
Ми. Зусиллям волі Трістан не дав собі скривитись.
— Якщо ви хочете поговорити з Кейном, - сказав він. Так, у нього на столі все ще стояла табличка з цим ім'ям, але місцеві співробітники навряд чи вловили б зв'язок. Багаті не звертають уваги на лайно під ногами, головне – час від часу прибирати його та не показувати. — …Я вам нічим не зможу допомогти.
— А я ні про що й не прошу, – відповів чоловік і запитливо глянув на порожнє крісло перед столом – присісти Трістан йому не запропонував. — Хоча, – продовжив незнайомець, – мені дуже цікаво, як же ти став на саме цей шлях. Адже ти, зрештою, був спадкоємцем іншої, нехай і другого виду імперії, хіба ні? — Запитав він, але Трістан нічого не відповів. — Ніяк не збагну, як це єдиний син Кейна вирішив забрати статки Вессекса.
Не те щоб це когось стосувалося, але ще коли Трістан навчався в універі, вони з батьком у двосторонньому порядку обірвали всякі зв'язки – ледь стало зрозуміло, що Едріан Кейн вважає Трістана чимось на кшталт безглуздого інструменту в руках багатіїв: у найкращому разі кумедним звірятком, у гіршому – рабом біля вівтаря їхніх вад. Може, це й так, але, на відміну від батька, Трістан за деревами розгледів і ліс. Едріан Кейн був чоловік мерзенний, деспотичний і жадібний, Джеймс Вессекс – йому під стать, але Трістану вистачало розуму зрозуміти, кого з них біда не торкнеться.
— Не все робиться заради грошей, – відповів Трістан, нахабно збрехав. Він всюди шукав вигоди, але коли грошей буде багато, він нарешті забуде про цю істину. Плекаючи надію розбагатіти, він і вважав за краще жити в цьому світі. — Якщо ви не проти…
— Тоді заради чого? – спитав чоловік, і Трістан роздратовано зітхнув. — Послухайте, не знаю, хто вас сюди впустив, але...
— Ти здатний на більше. — Незнайомець манірно зміряв його пильним поглядом. — Ми ж обоє знаємо, що така радість довго не триватиме.
Не згоден, подумав Трістан. Багатство дуже довго радує, особливо коли живеш за рахунок товстосумів.
— Ви мене не знаєте, – сказав він. — Ім'я – це лише мала частина мене, та й то не найголовніша.
— Таких, як ти, насправді менше, ніж прийнято вважати, – заперечив чоловік. — Твій батько, може, і вважає твої дари сміттям, але мені краще видно. Ілюїзіоністом може бути будь-хто. Головорізом може бути будь-хто. Будь-хто може бути Едріаном Кейном. — Він щільно стиснув губи. — А ось того, що є у тебе, немає більше ні в кого.
— Що ж таке я так маю? – сухо поцікавився Трістан. — Тільки не кажіть, що потенціал.
— Потенціал? Та ледве. Для роботи тут – точно. — Чоловік жестом руки обвів розкішний офіс. — Клітка мила, але це все одно клітка.
— Хто ви такий? — Це питання слід було поставити ще раніше, але Трістан кілька годин поспіль працював не розгинаючи спини під гнітом капіталізму. Ось гострота розуму і притупилась. — Якщо ви не друг мого батька і не друг Джеймса Вессекса, а я впевнений, що ви прийшли не найновіший медитський софт втюхувати, – пробурчав він, заздалегідь відкидаючи слабку пропозицію, і незнайомець смикнув куточками губ на знак згоди, – не зрозумію, навіщо ви взагалі з'явилися.
— Невже так важко повірити, що я прийшов за тобою, Трістане? – спитав чоловік, і в його голосі почулися невиразні нотки глузування. — Я знаєш, був колись на твоєму місці.
Трістан відкинувся на спинку крісла та обвів рукою офіс.
— Сумніваюся.