— Здогадалася, – відповіла Ліббі, і Атлас запросив її сісти.
— Як ви дізналися, що я тут?
Чари спостереження. Зрештою, це ж вона їх створювала.
— Далтон щось таке казав, – сказала Ліббі, висуваючи стілець із-за сусіднього столика.
— Гм-м, – промимрив Атлас і побарабанив пальцями по обкладинці книги. Хоч як абсурдно, але це була «Буря». — Я так розумію, у вас ще залишилися питання щодо ініціації?
— Так, – сказала Ліббі, – кілька.
А взагалі їх було багато, і Ліббі не знала, з чого почати.
В останні пару днів вона чим тільки не займалася, але й дослідження не забула. Після візиту форумчан знову взялася шукати хоч якісь відомості про хворобу Кетрін, але нічого конкретного не знайшла. Бібліотека видавала – чи була запрограмована видавати – лише літературу за поточним завданням: дегенеративні прокляття, їх тривалість і зворотний бік. Розпад як процес природної ентропії Ліббі не могла вивчити. За всіма запитами, якщо вони не ставилися до вивчення навмисного заподіяння шкоди – «антиуспіху», за визначенням Далтона, – Ліббі відмовляли.
Вона вже задумалася, хто це не допускає їх до іншого змісту архівів, коли до неї у розфарбованій кімнаті причепився Ніко. Він потяг її до каплиці, де в них відбулася розмова на зовсім іншу тему. Виглядав Ніко надзвичайно засмученим.
— Я маю тобі дещо повідомити, – сказав він, зачиняючи двері. — Тобі це не сподобається.
— На рівному місці? Сумніваюсь. — Лібі взагалі не подобалося, коли Ніко казав їй те, про що вона не просила, і думки міняти не збиралася. Вона вже відкрила рота, маючи намір висловити йому, мовляв, у неї інші плани, тут дме і взагалі їй цей спектакль не до душі, але він її швидко перебив:
— Ти просто ... не роудствуй хоча б недовго, гаразд?
— Повторюю, Варона: нічого з мого імені дієслово робити.
— Як скажеш. — Він помасажував скроні, омиваємі через вітражний триптих світлом.
— Послухай, Фаулер цього точно говорити не можна ...
— Я Езрі нічого не кажу, – відрізала Ліббі, завбачливо розлютившись. — Віднедавна.
Ніко здивовано моргнув.
— В якому сенсі?
— У жодному. — Йому вона точно нічого пояснювати не стала б. — Не хочу говорити про це.
— Гаразд, просто… — Ніко видихнув і, чуючи, як його слова луною віддаються від обшитих панелями стін каплиці, понизив голос. — Мені здається, – зашепотів він, – що про елімінацію одного з кандидатів нам говорили… у буквальному значенні.
Ліббі не на це чекала. Зовсім не цього.
— Що?
— Шостий член класу, той, який не пройде ініціації… Мені здається, його… — Повисла тривожна пауза.
— Що його?
— Та боже ж ти мій! — Ніко однією рукою скуйовдив на собі волосся. — Вб'ють, ось що.
— Ні, – відповіла Ліббі. — Це ж безглуздо. Неможливо.
— Та я сам розумію, – машинально відповів Ніко. — Але, з іншого боку, це так?
— Нісенітниця. — Ліббі зло подивилася на нього і спохмурніла. — Хто тобі це сказав?
— Паріса, але ...
Враховуючи, що вона думки читає, це стривожило трішки сильніше.
— Значить, Паріса просто щось не так зрозуміла. Або бреше.
Ніко, як не дивно, вагався.
— Це навряд, Роудс.
— Ну знаєш, це ні в які ворота не лізе, – жовчно зауважила Ліббі. — Ми просто не можемо бути частиною… якоюсь там… — Вона схвильовано спробувала підібрати потрібне слово. —Якогось там смертельного змагання…
— Може, й так, – погодився Ніко. — Може, це просто хитрість чи щось таке. А може, це якось пов'язано з темою наміру, про яку втирав Далтон, – помахав він рукою, маючи на увазі лекцію, яку, напевно, прослухав навпіл. — Може, треба просто цього захотіти, щоб воно спрацювало, але…
— Що означає «спрацювало»?
— Ну, Паріса каже…
— Та ні хріна твоя Паріса не знає, – рішуче заявила Ліббі.
— Гаразд, дивно, може, і не знає, але в мене така інформація, і я її до тебе доношу. Твою матір, – різко вилаявся він, і його голос зрикошетував від високих готичних арок, – ти просто нестерпна.
— Це я? — Розсердилася Ліббі. — А хто ще знає?
Ніко здригнувся.
— Я гадаю, що всі.
— Ти думаєш?
— Я… — Він затнувся. — Гаразд, я впевнений у цьому.
— Серйозно? Всі?
— Так, Роудс, всі.
— Бути цього не може.
Ліббі чудово розуміла, що повторюється, але ніяк не могла змусити себе змінити платівку.
— І що, Атласа запитати ніхто не потрудився? – розлютившись, поцікавилася вона. — Він це хоч якось підтвердив?
— Не знаю, але…
— Ах, ти не знаєш!
— Елізабет, та послухай ти нарешті.
— З якого дива? Це ж абсурд!
— Ну гаразд, – підняв Ніко руки. — Коротше, мені це теж огидно, просто...