— Виходить, нам треба просто вбити когось? — Зробила гіркий висновок Ліббі. — І все? Ні тобі конкретного способу, церемонії чи певного дня?
Атлас похитав головою.
— І ви кожні десять років просто стоїте і спостерігаєте як хтось вмирає?
— Так, – сказав Атлас.
— Але…
— Міс Роудс, уявіть масштаб, – м'яко промовив він. — Які спеціальності є корисними для світу, а які ні. Це не завжди питання особистих симпатій.
— З якого дива, взагалі, обирати безуспішні спеціальності? – підкинулася Ліббі. — Хіба ви самі не казали, що кожен у класі – це найкраще, що може запропонувати світ?
— Звичайно. Однак завжди, у кожному циклі є учень, який не повернеться, і Суспільство це усвідомлює. Цей чинник, члени ради зобов'язані враховувати обговорюючи, чиї кандидатури приймати до розгляду.
— Хочете сказати, когось… вибирають на забій?
Сама думка про це вражала. Від обурення у Ліббі закипіла кров у жилах, і вона відчула хвилю протесту.
— Ні, звичайно, – посміхнувся Атлас. — Але цей момент враховують.
Так, у тиші, яку ніщо не порушувало, вони й сиділи, поки нарешті Ліббі не піднялася, незграбно, і не пішла до виходу. На півдорозі вона обернулася.
— Архіви, – сказала вона, запізно згадавши сестру. — Хто слідкує за тим, що нам можна видавати?
Атлас підняв погляд і довго, вивчаюче дивився на неї.
— Бібліотека й стежить.
— З якого дива мені в це вірити? — Запитала Ліббі і тут же, охоплена пекучим розчаруванням, додала: — З якого дива мені взагалі вам вірити?
Атлас ніяк не змінився на обличчі.
— Я не керую архівами, міс Роудс, якщо ви про це. Є багато чого, до чого і я не маю доступу.
Ліббі ніколи б не подумала, що доступ до архівів – справа принципу та особистості. Вона уявляла, як отримає відповіді на нерозв'язні питання, домагаючись чогось, а не одним фактом свого існування.
— Але ж це ваше Товариство!
— Ні, – поправив Атлас. — Я один із Хоронителів. Я не володію Суспільством і не керую ним.
— Хто тоді керує? — Розлютилася Ліббі.
Атлас злегка, байдуже знизав плечима.
— Хіба стріла не може спрямовувати саму себе?
Відповідати Ліббі не стала. Натомість, вона різко розвернулась і розчаровано рушила до сходів, а там попрямувала до себе в кімнату.
У коридорі галереї вона зіткнулася з тим, хто в цей момент виходив із-за рогу. Якби вона не ув'язла так у своїх думках, помітила б його наближення заздалегідь. А так…
Трістан утримав її від падіння, схопивши за плечі.
— Ти Парісу не бачила? – спитав він, а Ліббі, через те, що була в сильно засмучених почуттях – людина вона, мати вашу, чи хто? – звела на нього сердитий погляд.
— Іди на хер, – отруйно відповіла вона.
Трістан приголомшено моргнув.
— Що?
— Ти все знав. — А, то ось у чому справа була. Зазнавши запізнілого осяяння, Ліббі раптово усвідомила всю силу свого обурення. — Ці твої безглузді гіпотетичні проблеми з вагонетками… Ти весь час знав правду, так? – звинувачуючи кинула вона. — А мені не сказав.
— Знав ... — Він осікся, придивившись до виразу її обличчя. — У сенсі, про…
— Так. Про смерть, вбивство, щоб його.
Трістан здригнувся, і на мить Ліббі переповнила ненависть, огида до нього.
— Я не… — Вона замовкла, охоплена болючим болем, не в змозі – та й не бажаючи – шукати ніякі грані, різницю між «не можу» та «не стану». — Не можу я і не стану…
— Роудс. — Трістан не відпускав її. — Так, я мусив тобі розповісти. Розумію, ти злишся.
— Злюсь?
Вона не те щоб не злилася, хоча навряд чи це було слушне слово. У ній справді щось зріло, як нарив, і це, можливо, навіть був гнів. Ліббі вже давно навчилася керувати своїми магічними імпульсами, тримати їх у вуздечку, проте зараз у ній спалахнула іскра, запахло димом.
— Повір, Трістан, «злість», – закипаючи, сказала Ліббі, – навіть близько не описує ...
— Ніхто з нас взагалі не знає, скільки в цього Товариства влади, – нагадав Трістан, понизивши голос до шепоту, як змовник, хоч у коридорі більше нікого не було. — Думаєш, можна ось так взяти та вийти? Повір, я знаю, що таке вербування, знаю, чим установи відрізняються від сект. Так от, тут невинністю навіть не пахне. Піти тобі не дадуть.