Вона трохи помовчала.
— Хто я така, щоб оцінювати чиєсь життя, Трістан? Це не самозахист, це жадібність! Це... так не можна, і...
Не даючи їй продовжити – поки вона не розчинилася в потоці свого безладного белькотіння, – Трістан обернувся.
— Ти так сильно дбаєш про свою душу, Роудс?
У якомусь іншому світі він би, мабуть, її торкнувся.
У якомусь іншому світі вона була б цьому рада.
— Завжди. — Досить одного кроку. — Постійно. — Він узяв би її за талію, затягнуту в джинси, провів рукою по животу, вниз від пупка, потім прибрав би їй волосся за вухо. Вона згадала його обпікаюче дихання, як сама тремтіла від бажання. — І мені моторошно при думці, як спокійно я дала б їй пащу.
Хто б не запустив це в ній – чи Паріса, чи сама вона, надивившись на інші свої іпостасі в проекціях, видіннях, мріях, замаскованих під фантоми, – гальмувати процес було пізно. Однак зараз Ліббі з Трістаном завмерли в небезпечній близькості один від одного, скуті, як у паралічі, бездіяльністю.
Один крок порушив би його. Ліббі отримала б Трістана, все це просто віддавшись падінню. Якою б розбещеною версією себе вона не стала б там, у майбутньому, до неї було б рукою подати. Усвідомлення пульсувало в голові, стукало в грудях, остаточне і обпалююче.
все це могло б стати…
— Мені час, – видихнувши, сказала Ліббі.
…моїм.
Вона пішла, а Трістан навіть не ворухнувся.
Паріса
— Ти мене уникаєш, – пробурмотів Далтон.
—Так, – погодилася Париса, навіть не думаючи награнно напружитись при його появі. Взагалі, будь-хто, хто сидів надто спокійно – як, скажімо, високообдарований телепат, – оточував себе моторошною аурою, яка сама по собі нервувала. Далтон здавався ідеальним прикладом шалено особливого мага, яким Паріса дуже намагалася не бути. Нормальність та її вимушена імітація – трохи здригнутися від переляку, здивовано поморгати – це наше все.
Але якщо Далтон нічим не видав свого наближення, то й Паріса відкинула рефлекторні реакції, яких від неї зазвичай чекали. Дозволила собі, по суті, бути собою: не здивувалася, не змінилась в обличчі.
І від свого заняття не відірвалась.
— Як би там не було, нудьга мене не відштовхне. — Просто вона задумала щось інше. Наприклад, хотіла подивитися, чи принесе нарешті плоди парадокс Трістана Кейна та Ліббі Роудс.
Далтон схрестив руки на грудях і сів на край столу.
— Запитуй вже, – сказала Паріса, перегортаючи сторінку книги. Прокляття крові. У сухому залишку нічого надто складного, хіба що ціна. Майже кожен, хто проклинає, зрештою божеволів, і майже кожен проклинаний зрештою скидав із себе чари – ну, або хоча б виробляв потомство, яке їх скасовувало. Таким чином природа прагнула рівноваги: з руйнуванням завжди йшло переродження.
— Ми знали про твого чоловіка, – сказав Далтон, говорячи, мабуть, за найвище керівництво Товариства. — Але не про твого брата чи сестру.
У голові у нього крутилося інше питання, але Паріса не здивувалася тому, що до нього ще треба дістатися. Розум Далтона заволокли хмари збентеження, щільні верстви стратосфери, якими треба було пробитися.
— Це тому, – сказала Паріса, – що з моїм братом нічого не сталося. — Вона перевернула сторінку і прочитала її. — Розкопувати зовсім нічого.
Далтон трохи помовчав.
— А ось Каллум наче нарив щось цікаве.
У голові у Паріси, куди Далтон, на щастя, доступу не мав, Амін завжди був м'який, а Мехр тверда.
«Ти перлина нашої родини; ти моя, ти наша краса».
Доброта і була слабкістю Аміна. «Ти така чудова, що я хочу володіти тобою, контролювати тебе».
«Ти – повія, зруйнувала цю родину!»
А Мехр мучилася зі своєю злістю. «Зневажаю тебе за те, що показала мені моє каліцтво».
Париса закрила книгу і звела погляд.
— Військова справа – це пошук компромісу. Обидві сторони повинні втратити трохи заради перемоги, – роздратовано зауважила вона. — Якщо Каллум і довідався про якісь мої секрети, то тільки тому, що так було вигідно мені.
Далтон насупився.
— Ти думаєш, я звинувачую тебе за те, що ти розкрила?
— Так, я думаю, що ти вважаєш мене слабкою і тепер хочеш втішити.
— Слабкою? Ні, в жодному разі. А що поганого в тому, що я спробую тебе втішити?
Паріса не відповіла, і тоді Далтон нагадав їй:
— Каллум цими секретами тебе й убив.
— Ні, – заперечила Паріса, – адже це не він зробив за мене вибір. Я сама.