Паріса відчула ривок, і її ніби потягло назад, поки вона знову опинилась у читальній залі навпроти справжнього Далтона.
Він до болю міцно стискав її талію, а на лобі та скронях від напруги виступили краплі поту.
— Нелегко тебе витягти.
Париса і сама захекалася. Подорож свідомістю Далтона практично позбавило її сил.
— Боляче?
— Дуже. Як через колючий дріт продиратися.
— Вибач. — Вона ніжно погладила його чоло, а він вдячно припав до її плеча.
Вони дихали уривчасто. Ритми їхніх сердець поступово синхронізувалися, а через деякий час згасли й сполохи магічної енергії, що поверталася до колишніх річищ. У реальному світі, визначеному звичними вимірами, їй було простіше. Тут, в обіймах Далтона, запустивши пальці йому у волосся, Паріса ні з чим не боролася.
Зрештою біль, який вона завдала і собі, і йому затихла, розчинившись у тиші.
Коли Далтон заговорив, його голос пролунав хрипко і напнуто:
— Що ти знайшла?
Нічого.
Ні. Швидше, нічого, що вона могла б пояснити, а це ще гірше. Коли щось вислизає від тебе, визнавати це завжди непросто.
— Що тобі бібліотека показує? – натомість запитала Паріса, злегка відсторонившись і дивлячись на Далтона. — Тут є щось таке, до чого є доступ лише у тебе.
— Ти ж бачила мої дослідження, – спокійно відповів Далтон.
Буття. Однак щось було ніби приховано на очах.
— Далтон, – почала було Паріса, але її тут же перебили.
— Міс Камалі, – пролунав у них за спинами вкрадливий баритон Атласа. — Я сподівався знайти вас тут.
Далтон відпустив її і відсторонився, ховаючи погляд, а Паріса розвернулась до Атласа, що стояв у дверях. Той, не удостоївши Далтона і краплини уваги, покликав її ледве помітним жестом.
— Прошу, – сказав він. — Пройдемося.
Її думки немов захопили ласо і потягли. Вона підкорилася б, навіть якби не хотіла нікуди йти з ним.
Паріса невдоволено підібгала губи.
— Гаразд, – сказала вона, повертаючись на Далтона, який знову стояв, схрестивши руки. Так і не добившись від нього уваги, вона забрала зі столу свою книгу і пішла за Атласом у коридор.
— Мене що, сваритимуть за погану поведінку?
— Ні, – сказав Атлас. — Ви вільні розважатися як вам заманеться.
Вона підвела на нього підозрілий погляд.
— Це що, така свобода?
— Я знаю, де ви були і чим займалися. — Він зі значенням подивився на неї. — Не можна чаклувати у таких обсягах і чекати, що я цього не зауважу.
— Ваша увага – це персональна честь чи ви за всіма спостерігаєте однаково?
— Міс Камалі. — Атлас зупинився, не доходячи до хвіртки, що вела до північного саду. — Мені напевно не потрібно нагадувати, як унікальний ваш дар. Впевнений, ви встигли й самі помітити – і не раз, – що ваші здібності набагато перевершують можливості інших телепатів.
— Так, це я помітила. — Вона ж не Ліббі. Їй говорити про талант не треба. Обчислити таке Парісі і самій розуму вистачило.
— При цьому ви, напевно, усвідомлюєте, що ви не перша, хто наділений такими здібностями.
Сказавши це, Атлас дозволив Парісі здогадатися, на що він натякає.
— Мені що, вважати вас рівним собі? — З викликом запитала вона.
— Я вважав вас спорідненою душею. І що ми можемо допомагати одне одному. — Тобто, бути корисними. — Ну, чи, скоріше, сподівався на це.
Атлас затримався у проході, оглядаючи зелень з того боку.
— Ви вважаєте мене ворогом? – не обертаючись, спитав він.
— Ви надто допомогли, до речі, щоб вважати вашу появу випадковою, — відповіла Паріса і додала: — Ви вже витягували мене раніше з голови Далтона.
— Вам там не місце.
Паріса піднялася:
— А ваша присутність у його думках припустима, значить?
— Вам цього не збагнути.
— Впевнена, що зрозуміла б, скажи б ви не так глупо, – хмикнула Паріса.
Атлас підібгав губи.
— Ви не використовуєте свої здібності до пізнання, міс Камалі. Покладаєтеся лише на бажання. — Він кинув на неї косий погляд. — Якби я дав вам відповідь, ви мені повірили б?
— Ні, – сказала вона, і він, не здивований, усміхнувся.
— Міс Камалі, немає сенсу вдавати, ніби ми різні, – сказав Атлас, зволівши, нарешті, перейти до суті. — Ми обидва телепати, обдаровані. Штучний товар. — Пауза. — Те, чим ми займаємося, це не так незаконне спостереження, як ненавмисний доступ. Я відчуваю збої в думках так само, як їх, напевно, відчуваєте ви.
— І? — Він, звичайно, не все сказав.
— І, – підтвердив здогад Атлас, – ви рідкісний збій.
— У цьому полягає робота Хоронителя? — Вголос подумала Париса. — Усунути збої?