Ніко, що стояв біля вікна, нервувався, безперервно барабанячи пальцями по стегнах.
— Це точно так потрібно?
— Все відбудеться, – нагадала Паріса. — Ми або разом вирішуємо, хто це буде, або чекаємо, хто прийде за нами посеред ночі.
Всі обмінялися недовірливими поглядами, відчуваючи при цьому легку відразу до її таланту.
— Я лише озвучила висновки, – сказала Паріса Рейні. — Зрештою, до них прийшли б усі.
— На твою думку, ми всі звернемося один проти одного? – здивовано запитав Ніко.
— Ми легко могли б розбитись на групи, – підтвердила Паріса, – і тоді почнеться гонка.
Прозвучало дуже правдиво, не причепитися. Ніхто вже нікому не довіряв, бачачи довкола потенційних убивць.
— І хто все зробить? Якщо ми все ж таки визначимося. — Ніко прочистив горло. — Якщо ми всі зійдемося на… одній кандидатурі?
— Я й зроблю, – знизала плечима Паріса. — Якщо це правда необхідно і якщо ви підтримаєте мене, то я готова.
— Ні.
Заперечення Ліббі і здивувало Парісу, і ні. Всі обернулися, водночас насторожені і готові до тиради про те, що вбивство – погано, мораль – чеснота, але її не було. Принаймні у тому вигляді, в якому її чекала Паріса.
— Це має бути жертва, а не помста, – пояснила Ліббі. — Хіба ми не тому вивчаємо наміри? Потрібно створити антиуспіх.
Деякий час усі мовчали.
Потім Рейна промовила:
— Так.
Цього, певне, вистачило Ліббі, і її понесло:
— У текстах прямо говориться, що наведені як помста та розплата чари з часом руйнуються. Якщо вбивство і є ціна просування в бібліотеці ... якщо ритуал правда важливий, – твердо поправила вона, – то провести його повинен не той, хто був би радий позбутися Каллума, і безумовно не байдужа до нього людина. Це має бути той, чия душа страждатиме від втрати. Стріла тоді завдасть смертельної шкоди, коли її спрямовує доброчесна рука. Висновок напрошується один…
Вставши, вона подивилася на Трістана, що опустив погляд на чашку з чаєм.
— Це ти зробиш, – сказала Ліббі.
Відразу стало ясно, що Рейна і Ніко згодні. Паріса за звичкою непомітно влізла до Трістана в думки, перевіряючи їх.
У голові у Трістана вона знайшла сплав спогадів і видінь, пошитого зі шматочків монстра. Голос Каллума, губи Париси, руки Ліббі. Невиразні, непостійні, вони зливалися. Принаймні в одному Ліббі не помилилася: для Трістана це буде жертвою. У ньому відчувалося кохання, надто велике і водночас слабке, збочене й болісне, схоже на страх. Паріса таку вже зустрічала: її легко зіпсувати. Почуття до чогось некерованого, невразливого, занадто хороше своєю нерозділеністю і надто тендітне для взаємності.
Трістан ні про що не думав, він переживав – дуже гостро та глибоко. Так сильно, що Каллум скоро все відчує. Паріса, передчуваючи повернення Каллума, відчинила двері бібліотеки, і в цю мить муки Трістана схлинули, натрапивши на якийсь внутрішній поріг. У його голові спалахнув яскравим полум'ям листочок пергаменту: обвуглені краї згорталися і розліталися пластівцями попелу.
— Гаразд, – сказав він.
З цього слова все почалося.
Інтерлюдія
— Мало хто знає, як голодувати, – сказав Езра.
Відповіддю йому було мовчання.
— Дивне, мабуть, твердження, але це так. Ця навичка набувається. Люди думають, ніби треба народитися зі схильностями, невразливістю чи нездатністю горіти. Їм здається, інакше ніяк. Одні від природи хочуть всього, а іншим нічого не потрібно, але це неправда. Хотіти можна навчити. Жадати можна навчити. І так само можна навчитися голодувати.
Мовчання.
— Проблема в тому, щоб насититися, – продовжував Езра. — Чув про те, як у вегетаріанців болять животи, коли вони вперше пробують м'ясо? Їм здається, ніби вони вмирають. Процвітання – це муки. Але тіло пристосовується, правда? Це розум упирається. Не можна стерти історію. Не можна просто взяти та видалити бажання, ще гірше – не можна забути біль. Зрештою звикаєш до надмірностей і повернутися не можеш, адже пам'ятаєш лише страждання та голод, якому так довго вчився. А урок у тому, як давати собі рівно стільки, щоб просто не померти. У когось це займе все життя, комусь допоможе еволюціонувати, якщо пощастить, але зрештою це закінчується. Але ти не забудеш, як голодувати. Як дивитися на інших із заздрістю. Як гасити біль у душі. Голод – це бездіяльність, правда? Тіло вже пристосувалося, але розум все ще прагне. Напруга не минає. Для виживання багато не треба, а ось існування, зростання – вони ненаситні. Чим довше голодуєш, тим нав'язливішим стає привид голоду. І ось коли ти навчився, і коли тобі хтось нарешті щось дає, ти перетворюєшся на хом'яка. Ти збираєш. Технічно ти чимось володієш, але не зовсім. Ти все ще хочеш, а бажання – це найважче. Голодувати навчитися можна, володіти – ні. Ніхто цього не навчиться. У цьому й нестача смертності.