Мовчання.
— Бути чарівником ще гірше, — сказав Езра. — Твоє тіло не хоче вмирати, у нього дуже багато всього всередині. Ось і бажання більше. Голод настає набагато швидше. Коли ти не можеш насититися, це нагадує прірву, вона катастрофічна. Немає у світі медиту, здатного скинути себе до простоти і тим більше, звернутися в порох. Ми голодуємо, просто не всі роблять це правильно. Деякі беруть дуже багато, їм стає погано, і вони вмирають. Надлишок – отрута; навіть їжа – отрута для того, хто занадто довго не вживав їжі. Все може стати отрутою. Померти легко, офігіти як легко, і тому ті, хто стає чимось, подібні до голодуючих, вірно? Вони беруть невеликими порціями, нешкідливими дозами. Ми отримуємо імунітет. Все, чим ми примудряємося заволодіти, згодом стає нашою вакциною. Але хвороба завжди сильніша. І ми, як і раніше, піддаємось їй. Ми боремося, намагаючись голодувати як слід, голодувати з розумом, але зрештою вона забирає нас. У всіх у нас для бажання різні причини, проте вона приходить за всіма.
— Хто приходить? — Запитав Атлас.
Езра посміхнувся, заплющивши очі від сонця.
— Сила, – сказав він. — Потроху, потихеньку, поки ми не зламаємось.
Каллум
Дитиною Каллум не дуже симпатизував книжковим лиходіям. Ними рухали якісь незрозумілі, загальні переконання. Виморожувала навіть не якась там порочність і нерозсудливість, потреба та устремління, які врешті-решт і губили антагоністів, – у цьому вони були воістину позбавлені стилю, – і не те, як вони обскубували свої, без сумніву, брудні та низькі справи, а їхнє пристрасне бажання чогось добитися.
Герої ж брали справу неохоче, їм роль нав'язували, вони ставали мучениками. Теж непривабливо, проте хоча б не позбавлене сенсу. Лиходії, звичайно, були надто діяльні, але чи варто постійно брати участь у нудьзі під назвою нескінченний хрестовий похід? Захоплення світу – це така дурість. Якого взагалі підпорядковувати собі пустоголових маріонеток, озброєний вилами натовп? Бажання хоч чогось – краси, кохання, всемогутності, свободи – це природна вада людяності, але добровільне жертвування собою здавалося марною витратою…
Простий вибір бачився Каллуму куди чеснішим, гранично істинним: казковий селянин потребує грошей для вмираючої дитини і піде на все. Інша частина історії – про нагороду за вибір добра чи злощасний результат, коли герой піддавався нерозсудливості та пороку, – завжди була надто пихатою, прикрашеною та відверто брехливою. Всесвітньої справедливості не існувало. Ось зради часто-густо. Добре це чи погано, але люди за заслугами ніколи не отримують.
У історіях Каллуму подобалися вбивці, віддані солдати, якими рухали якісь особисті мотиви, а чи не глобальні, «правильні» справи. Грати роль у великій справі – це, можливо, і дрібно, зате хоча б раціонально і точно зрозуміліше пошуків долі. Взяти того ж таки мисливця, який не знайшов сил убити Білосніжку. Він душогуб, що вчинив за своєю правдою. Перемогло у результаті все людство чи програло? Неважливо. Мисливець не збирав армію, не боровся за добро, не припинив інших лиходійств королеви. На кону не стояла доля світу; і справа була не у призначенні. Каллума таке захоплювало: зробити вибір та триматися його. Питання стояло тільки в тому, чи зуміє мисливець жити зі своїм, адже зрештою значення мало лише життя, нехай навіть нудне, нікчемне та сіре.
Ось істина з істин: життя смертних короткі та незначні. Люди засуджені на смерть. На гроші щастя не купиш, як не купиш взагалі ні на що, натомість за гроші можна придбати все інше. У пошуках задоволення контролювати людина могла лише сама себе.
Ліббі була героєм. Паріса лиходієм. Насамкінець обидві пізнають розчарування.
Ніко та Рейна – такі важливі та корисливі, що їх можна зовсім не рахувати.
Трістан – солдат. Піде туди, куди накажеш вирушити.
Вбивцею був Каллум. Це приблизно те саме, що й солдат, але діяв він сам.
— Тебе хвилює смерть? – якось увечері після вечері спитав його Трістан. Вони удвох залишилися в їдальні біля теплого вогнища; топити було не треба, адже за вікном уже віяв весняний вітер, проте Товариство цінувало естетику. — Адже хтось може засудити тебе.
— Якось я й так помру, – відповів Каллум. — Я з цим змирився. Якщо інші хочуть, хай обирають мене, це їхнє право. — Він глянув на Трістана і, посміхаючись куточком рота, підніс до губ склянку. — Просто в мене є таке саме право з ними не погодитися.