— Або так, – погодився він. — А отже, занадто далеко і зупинятися пізно.
— Парадокс, – вголос зауважила Ліббі, і Ніко скривив губи, погоджуючись із нею.
— І справді. Того дня, коли ти перестанеш бути вогнем, – сказав він, – для мене земля застигне.
Так вони простояли ще кілька секунд, а потім Ліббі стиснула руків'я ножа й увігнала його в стільницю. Волокна дерева тут же обхопили сталеве полотно, закріпивши його намертво.
— Ми розлучилися, – сказала нарешті Ліббі. — Ми з Езрою. Між нами все. Кінець.
— Яка трагедія, – самовдоволено промовив Ніко. — Сумно.
— Міг би прикинутися, що співчуваєш.
— Міг би, – погодився Ніко, – але не стану.
Ліббі закотила очі і встала, навмисно залишивши стілець посеред кімнати, а потім вийшла у двері з таким виглядом, ніби не помічає обуреного пихтіння Ніко. Дорогою до себе вона затрималася біля дверей у кімнату Трістана, перевіряючи обстановку в ній і гадаючи, як він там. Вона й не чекала, що буде легко, а точніше, не чекала, що затія спрацює. Вибираючи Трістана на роль убивці Каллума, вона розуміла: Трістан – останній, хто впорається зі справою, а тому вона перетворювалася не просто на його жертву, а й на рулетку для інших.
Ліббі згадала його губи, очі. Відчуття, коли змогла створити щось, поки він тримав долоню навпроти її завмерлого серця.
«Ти так сильно дбаєш про свою душу, Роудс?»
Який жаль, що вона боїться ризику.
Ліббі побігла до себе в кімнату, зачинила двері і впала навзнак у ліжко. Хотіла спершу взяти з тумбочки якусь книжку, але передумала, навіть не вирішивши ще яку. Ніко там, напевно, зайняв себе чимось нехитрим, аби скрасити очікування, а ось Ліббі відволіктися не могла. Її думки перескакували з Трістана на Каллума і знову на Трістана, а потім, як не сумно, згадався Езра.
«Значить, усе? З тебе вистачить?»
Найсильніше в його голосі чулася втома.
«Усе скінчено, – підтвердила вона. — З мене досить».
Річ була навіть не в тому, що стосунки стали іншими, адже й сама Ліббі фундаментально змінилася. Вона вже не пам'ятала, якою була, коли вступила в ці самі стосунки, в те життя, приміряла образ, який досі відчувався по-старому, хоча від старого в ньому якраз нічого не залишилося.
Через те, що було між нею, Трістаном і Парісою, вона докорів сумління майже не відчувала, адже і відтоді вона теж встигла змінитися. То була така собі перехідна Ліббі, яка шукала переживань, що струснули б її. Витерли б списану грифельну дошку, перетворивши її на чистий аркуш. Попіл до попелу, прах до праху. Ліббі знайшла те, що шукала, зотліла і рушила далі.
Тепер вона мала могутність. Безпорадність, щоправда, укупі з усвідомленням власної винятковості, нікуди не поділася. Чи вдасться знову стати колишньою, знаючи, як керувати загадковими процесами всесвіту? Створювати їх, контролювати, надавати їм будь-якої форми? Яке брудне слово «амбіції», з душком, однак у Ліббі вони були. Вона стала їхньою полонянкою. Ідея призначення здавалася дуже егоїстичною, та все ж Ліббі не могла не вчепитися за неї. Їй хотілося вірити, що вона народилася для великого, що, виконавши свою долю, вона заслужить порятунок, нехай навіть просто зараз таке здавалося неймовірним.
Бібліотека так і відхиляла запити, особливо на матеріали про довголіття; раз по раз Ліббі не знаходила відповіді: чи змогла б вона врятувати сестру, якби виявилася кращою й обдарованішою? Відчуття було, ніби сама структура бібліотеки якимось чином боїться Ліббі або відчуває до неї відразу. Варто було подумати про заборонені знання, як будинком розходилися невловимі хвилі нудоти.
Однак рішучість бібліотеки тріщала по швах. Ліббі здавалося, ще трохи, і вона своєю вагою продавить архіви. Вони піддадуться, дочекавшись чогось... або когось. Ліббі Роудс у наступній її іпостасі.
Якщо згадати закон збереження енергії, у світі не існує десятка людей, бо живе вона. Може, і сестра померла через Ліббі. Чи через Ніко? Чи запас енергії у світі обмежений і що більше її брала Ліббі, то менше залишалося іншим?
І що ж тепер, нехай усе задарма пропадає?
Ліббі сама не помітила, як почала шукати собі виправдання. Одна її половина ломилася від відповідей, друга – від запитань, а цілком вона мучилася величезною провиною. Убивати не можна, це аморально, смерть – протиприродна, нехай навіть це єдиний результат життя. Доводи роєм гуділи в мозку, як мухи над медом.
Що зміниться, коли не стане Каллума? Ліббі відвідала дивна думка: адже чари, накладені на особняк, несуть у собі відбиток колишніх кандидатів, тобто це в певному сенсі примари. На одну шосту магія будинку належала тим, кого засудили до смерті заради її ж збереження.