Чи відчує вона вплив Каллума?
Інші мешканці будинку приписували заслуги в накладенні чар Ліббі з Ніко, але Ліббі знала страшну правду: найважливішу частину захисту створив Каллум. Ліббі й Ніко, може, й спорудили сферичний щит, зате Каллум вклав у нього вакумний прошарок, у якому стиралися всілякі почуття.
А що відчуває людина, яка нічого не відчуває? Порожнеча завжди здавалася Ліббі не такою ефективною, як наявність чогось. Вона запропонувала залишити у вакуумі пастку, помістити в нього щось жахливе, якщо вже Каллум так хотів встановити екзистенціальний капкан. Каллум відмовився, адже порожнеча – це втрата будь-якої мотивації, бажань. Функціональний параліч, коли ні жити, ні вмирати не хочеться, є лише одне прагнення – не існувати. Битися так просто не вийде.
Відчувши укол тривоги, Ліббі сіла. Лежати більше не хотілося. Вона б не назвала Трістана слабким, але Атлас напевно не просто так натякав, що люди на кшталт Каллума на життя права не мають. Сила Каллума здавалася неясною, невизначеною, проте ефективність мала безперечну. Каллум узяв шматочок розуму Паріси й заподіяв їй біль, змусивши зрештою вбити себе.
Раптово Ліббі зрозуміла, на який ризик вони пішли, залишивши Трістана наодинці з Каллумом. Цим двом належав бій на смерть. Якщо Трістан програє, то Каллум усе зрозуміє, і тоді наслідків не оберешся. Однак скасовувати все було вже пізно. Каллума списали з рахунків, викреслили зі списку тих, хто отримає головний приз, але безкарним він цього не залишить. Внизу зараз немов билися два гладіатори, з яких виживе тільки один.
Варто було піти разом із Трістаном.
Ліббі схопилася з ліжка і кинулася до дверей, хотіла вже ривком їх відчинити, але тут у кімнаті щось змінилося. Атмосфера стала іншою. Молекули перебудувалися, похолоділи, сповільнилися і поповзли абияк. Повіяло відчуженням, забуттям. Немов кімната тепер не визнавала Ліббі й намірилася видалити її, як злоякісну пухлину.
Чи це був страх?
Без страху точно не обійшлося, але в одному Ліббі, говорячи з Ніко, мала рацію.
Повітря не з її вини змінилося.
Тоді вона почала шукати джерело. Пульс раптово сповільнився, ніби знову зупинявся час, і Ліббі відчула щось дивне: виникло ледь помітне відчуття, ніби їй тут не місце. Самі стіни ополчилися на неї й погрожували розчавити, як каток. Будинок інстинктивно гнав її геть. Здавалося, у неї забрали те, що їй належало з народження. Легені відмовлялися втягувати повітря.
Якби вона вловила зміни раніше, зуміла б їх зупинити. Якби вона змогла визначити джерело зараз, вийшло б хоча б загальмувати. Але в тому-то й була її біда, слабкість, яка не розкрилася б, якби Ліббі не зустріла Трістана. Їй могла належати вся сила у світі, здатна скоротити населення Землі вдвічі, але з тим, чого не розуміла ясно, вона боротися не вміла.
Однак порожнеча не була абсолютною. Вдалині, посеред незрозумілого дивацтва, Ліббі вловила знайомий відгомін.
Ти хоч знаєш, на що підписалася?
Її обхопили за талію і потягнули назад. Усе сталося в одну мить, якщо не швидше. Час знову помчав уперед, повітря увірвалося в легені, а Ліббі нарешті знайшла дар мови і закричала.
Трістан
Через гул крові у вухах Трістан майже не розчув її крику, але його виявилося достатньо, щоб здригнувся Каллум. Він подивився на ніж у себе в руці і, кинувши на Трістана повний презирства погляд, відкинув зброю вбік.
— Я б цього не зробив, – сказав Каллум, хоча адреналін, що вирував у крові Трістана, говорив про зворотне. Як і обличчя Каллума, з якого нарешті спала маска. Як і сам поворот подій. М'язи Трістана занили, поки тіло поступово поверталося до звичних ритуалів виживання.
Якби Цезар не загинув, то як тоді заспівав би в нього Брут?
— Мені шкода. — Ці слова зірвалися з губ Трістана різко й нерівно.
— Прийнято, – холодним голосом, що не здригнувся, відповів Каллум. — А ось у прощенні тобі відмовлено.
У цей момент у кутку блиснув червоний вогник, і вони поглянули на нього.
— Через вакуум ніхто б не пройшов, – вимовив Каллум. — Дрібниці.
— От як? — Трістан усе ніяк не міг вирівняти дихання. Що ним володіло? Страх? Гнів? Він не знав. — Все не так, як виглядає.
— Вірно. — Каллум злегка насупив брови. — Так, усе не так.
Він встав і попрямував до виходу. Трістан же встиг кинути погляд на відкинуту зброю, і тільки потім, здригаючись, підвівся і на невірних ногах поплентався слідом за Каллумом. Той крокував напрочуд жваво і широко.
— У чому справа?