— Хтось тут є, – на ходу відповів Каллум. — У будинок проникли.
— Та годі, – почувся з-за рогу голос Паріси. Вона примчала звідкись з іншої частини будинку, в чоловічій сорочці і з голими ногами, чарівно розпатлана.
Трістан вигнув брову, але Паріса заткнула його злісним поглядом.
— Не розумію, як це сталося, – сказала вона. — Розум будинку зазвичай попереджає мене, якщо хтось намагається проникнути всередину. Дивлюся, він усе ще живий.
Трістан не одразу зрозумів, що останнє речення прозвучало одразу в нього в голові.
— Як бачиш, – пробубнив він, і Каллум скосив на нього погляд. Навіть не обертаючись, Трістан здогадався, що той і без магії чудово зрозумів, про що запитувала Паріса.
Каллум знав, що всі змовилися вбити його, і прощати нікого не збирався.
Втім, і сам Трістан не мав наміру прощати Каллума.
Удвох вони звернули за ріг, покинувши галерею і вийшовши в коридор із дверима в спальні. Там Ніко ломився в кімнату до Ліббі, а за спиною в нього стояла Рейна.
— Ви...
— Ні, – в лоб відповіла Парісі Рейна. — Я нічого не чула.
— А хто міг...
Ніко вистрілив чимось із долоні у двері, і ті нарешті відчинилися, а Трістан у тисячний раз подумав: «Боже ти мій!», дивуючись, якою ж силою володіли Ніко і Ліббі, разом і порізно.
Подумати тільки, така неприборкана міць у жилах однієї людини. Подумаєш про щось, і воно одразу ж матеріалізується в тебе під рукою. Трістан, навіть вийшовши з себе, залишався порожнім місцем. Він приносив користь, лише міркуючи холоднокровно. За його примхою, коли він падав духом, не вибухали бомби, і це робило його звичайним, нормальним – таким, яким він усе життя намагався не бути.
Ніко першим увірвався всередину і завив пораненим псом у відповідь на згасаючі відгомони крику Ліббі. Кімната затремтіла, і всі притулилися до стін, щоб не впасти. У цю мить Трістан відчував гіркоту, хай вона й здавалася недоречною, через власну заздрість. Він не відчував нічого, крім звичайної крижаної байдужості, тоді як Ніко поділяв біль Ліббі. Вони вдвох супутниками оберталися навколо того, чого Трістану було навіть близько не зрозуміти.
Але ось, коли кімнату перестало трясти, вони побачили щось воістину кошмарне.
Паріса видала фразу на фарсі, якою раніше жодного разу не користувалася; перська швидко змінилася французькою, але, ще не встигнувши договорити, затихла. Бліда Рейна теж мовчала. Але набагато більше насторожувало те, що вона відводила очі, але ж скільки Трістан її знав, вона все нове буравила пильним поглядом.
Каллум же ніби кричав, не розтискаючи губ – про те говорив вираз його обличчя. У його очах мішалися здивування (як таке взагалі могло статися?) і докірливість (я ж вам казав!). Твердий, цей його погляд ніби повідомляв іншим те, чого вони самі не бачили: ось, не я ваш ворог.
Ніко впав на коліна посеред кімнати і згорбився, поникнувши плечима, наче позбувся якогось органа.
— Цього не може бути, – сказав він. — Ні, – вимовив він і тихо вилаявся. — Ні, ні.
Потім усі четверо, один за одним, обернулися до Трістана.
На підлозі біля ліжка лежало тіло. Це він бачив точно. Руки й ноги – як зазвичай, дві пари. Ті самі в'язані шкарпетки, які, попри тепло, носила Ліббі. Відросле за рік, струмливе волосся відтінку червоного дерева, прибране назад. В'язаний светр. Одна рука спочивала на непідйомній стопці книжок. Пальці, що пелюстками розходяться від долоні, стискали окуляри в роговій оправі. Лінзи були заляпані по кутах у тих самих місцях, де Ліббі зачіпала їх, смикаючи безглуздий чубок.
А ще кров. Багато крові. Вона сочилася звідкись із живота, з боку ребер. Вона просочила футболку і струмочками стікала по руках, наповнила жолобки вічно обкусаних нігтів. Її натекло катастрофічно багато, після такої втрати було не вижити. Однак її вигляд зачепив Трістана за живе, спотворюючи відчуття реальності. Якась частина його розуму кричала про незгоду.
Він не бачив обличчя Ліббі. Лежачи в такій позі, вона б задихнулася. То може, це й збивало Трістана з пантелику? Ні, дурниці, маячня. Хто-небудь, від кого більше користі, напевно б допоміг. Або ж Трістана коробило нерухоме тіло Ліббі? Чи він просто вряди-годи бачив те саме, що й інші?
Придивися, велів йому розум. Хоча б це для неї зроби.
Відчувши напад образи та егоїзму – та й узагалі він запізнився, - Трістан заплющив очі.
— Адже всі подумали, що це Форум? – жорстким, як наждачний папір, голосом запитала через деякий час Паріса. — Минулого разу їм вдалося увійти й вийти, чи не так?
Щось тут не клеїлося. Той же труп Ліббі Роудс – він здавався неможливою деталлю. Адже ще вчора, кілька годин тому, цього ранку Ліббі була жива. Коли вони з Трістаном востаннє спілкувалися? Він вигнав із голови образ тіла, що скорчилося на підлозі, натомість пригадуючи, як бачив Ліббі за сніданком. Дрібні деталі на кшталт крихт тосту в неї на губах.