Він знову розплющив очі.
— Або це хтось із корпорації «Вессекс», – похмуро промовила Рейна. — Треба повідомити Атласу. Або Далтону.
— Та хто б це не зробив, хіба він ще тут? У будинку?
— Ні. — Паріса подивилася на Каллума, і той похитав головою. — Ні, його вже тут немає.
Звідки взагалі стільки крові? Трістан згадав інший випадок, коли зупинилося серце Ліббі: він тримав долоню біля її грудей, а час завмер.
Що реальніше, те чи це?
Ліббі померла. Очевидно і явно, достовірно і остаточно. Трістану зустрічалася смерть і раніше, і ніколи вона йому не подобалася, але зараз вона була всюди, проникла навкруги. У його думки, у книжкові сторінки. Цей особняк, його розум – вони ґрунтувалися на кістках. Товариство зібрало кістяк архівів із безлічі трупів.
Смерть. Неможлива без публіки. Вона волала до Трістана: подивися, засвідчи, переконайся, але він, упертий за своєю природою, зупинився. Останнім часом він напрактикувався відключати свої почуття. Відсторонюватися, відокремлюватися, викручуючи реле, які відривали його тіло від самої постійної природи. Цього разу він відчував звичайне відчуження: йому не хотілося дивитися. Метафорично він впав на коліна, здаючись.
Небажання бутоном розпустилося біля кінчиків його пальців. Трістан прийняв підношення розуму і простору і тінню втиснувся між ними, як думка, перетнув їх.
У першу мить не було нічого, а наступної миті не стало й Трістана.
Далі все сталося моментально. Далося легше за будь-що, навіть простіше, ніж лягти й заснути. Трістан поступився своїм становищем у кімнаті – віддавшись самому простору: добре, поглинь мене, всмокчи, – і реальність почала змінюватися. Перебудовуватися навколо перешкоди, якою він перестав бути.
Трістан відчув знайомий пульс, старого друга – час. Він втратив колишні орієнтири. Мертве тіло Ліббі Роудс, яке ще не розгубило хвиль енергії – ні, воно і було цими хвилями, а може, енергією, – стало... не предметом. Не чимось постійним і не реальним у принципі.
Замість цього воно тепер було системою стрибків, стрибків, падінь. Синхронізованим танцем білих плям, що виникають, варто лише натиснути на очі пальцями. Спектрами зважених частинок, фантомами руху.
Витоками.
Фоном.
Хвилями.
— Мені потрібні відповіді. — Ці слова зірвалися з губ Ніко, як вибух, сповнені юнацького обурення. Голос його надломився. — Мені потрібне пояснення.
— А це не береться до уваги?
Усі докірливо подивилися на Рейну, і та зітхнула.
— Слухай, ми всі думаємо одне й те саме, – сказала вона. — Роудс мертва. І це означає...
— Ні, – вирвалося в Трістана.
Навіть не розплющуючи очей, він зрозумів, що всі дивляться на нього.
Якось він невчасно висловився. Утім, він не помилявся: що б не лежало на підлозі, вбране в кардиган Ліббі Роудс, було згустком енергії. Не творінням магії, а магією як такою. Магією у вигляді зв'язаних частинок, які циркулювали хвилями, змінюючи напрямок щоразу, варто було відвернутися.
І що більше Трістан приймав цю неможливість, то щільнішою і переконливішою вона ставала.
— Сенс елімінації в жертвоприношенні, – сказав він. — У смерті.
Запанувала тиша.
— А це що, не зовсім смерть, по-твоєму? — Голос Ніко тремтів від обурення. Підлога в кімнаті заходила ходуном, але Трістан усе дивився невідривно на тіло.
Воно, відчуваючи його погляд, знову повернуло собі форму.
Однак Трістан уже розкусив його. Зрозумів правила гри й розпізнав хитрощі. На шкірі стегна, там, де його не приховував одяг, красувалася крихітна родимка у формі серця, і якби Трістан не був собою, то вирішив би, що там їй і місце. Але якщо вже він одного разу прокинувся і побачив її – у цьому самому ліжку, – то йому, як нікому іншому, належало розгледіти підступ.
Підйом стопи у цього тіла був вищим, литки – коротшими. Одяг, звісно, перебував в ідеальному порядку, як і зачіска – волосинка до волосинки, – але ось куди подівся пластир, яким Ліббі заклеїла поріз від паперу? Вранці вона поранилася в читальному залі й потім обсмоктувала палець. Або пляма від кави на сорочці, на яку вона вже махнула рукою і перестала прибирати за допомогою чар? Або розпатлану ділянку на подолі спідниці? Або блідий рубець, що залишився після чергового зриву на ґрунті стресу? Плечі в неї були не такі похилі, губи – і тонші, і миліші. Ліббі Роудс, яку знав Трістан, складалася з недосконалостей, з відміток про моменти забудькуватості. Того, що вона так скрупульозно намагалася приховати і що Трістан все одно бачив.