— Не можна виключати Форум, – сказала Рейна. — Або іншу групу. — Вона подивилася на блідого Ніко.
— Але навіщо? — Здавалося, він зосереджено думає, намагаючись вирішити загадку, відчайдушно не бажаючи вірити в смерть Ліббі. — Чому Роудс?
Рейна перевела погляд на Парісу.
— Жертва обставин?
— Ні. Це було сплановано, – з абсолютною впевненістю відповіла та.
— А отже, Роудс усе ще жива, – з тією ж упевненістю зробив висновок Трістан.
Хоча, як і раніше, не мав доказів.
Рейна, не переконана, насупилася.
— Це...
— Так, помилково. — Як той самий оптимізм, антитеза життєвому кредо Трістана; та все ж... — Сама подумай, – підвищивши голос, сказав він, – навіщо підкидати нам несправжнє тіло? Щоб залишити в живих справжню Роудс. Заради чого ще жертвувати таким обсягом магії? – наполягав Трістан, бачачи, втім, що ніхто не розуміє.
Деякий час усі мовчали. Ховали очі, поглядаючи нишком один на одного або в підлогу.
Тоді, розчарований, Трістан звернувся до Ніко.
— Ти б зрозумів? – різко запитав він. — Якби її не стало? Хіба ти не помітив би цього?
Ніко моргнув, і наступної миті вони з Трістаном ніби мовчки зійшлися на чомусь. Невпевнено, проти власної волі перетнули якийсь незримий рубікон.
— Так, – сказав Ніко. — Так, він має рацію. Я б зрозумів.
Рейна зніяковіла, не наважуючись заперечити. Паріса ж, навпаки, задумалася. Вона спостерігала.
— Просто відчай змушує тебе вірити йому, – промовив Каллум. Навіть для нього це було дріб'язково; у кращому разі він без потреби вдався до магії, у гіршому – виявив поблажливу зарозумілість.
І саме в цей момент Трістан, до власного потрясіння, зрозумів, що на підлозі могло лежати тіло Каллума.
Або навіть його.
— Так, – огризнувся Ніко, – я в розпачі. Але це ще не означає, що ми помиляємося.
Наступної секунди в кімнату увійшов Атлас, а слідом за ним – Далтон.
— У чому справа? Ч... — Атлас зупинився. — Міс Камалі, ваші руки...
Паріса опустила погляд і з огидою витерла долоні об сорочку, яка явно належала не їй. Ситуація, правду кажучи, виходила комічною: те, як Трістан більше не бачив бійні, що її споглядали – і вочевидь намагалися витиснути цю сцену зі своїх голів, – решта.
Для нього це була суцільна брехня, яку неважко відкинути: порожня посудина, розписана кров'ю. Щось інше, не-Ліббі. Чуже, що прийняло знайому йому форму. Зараз Трістана цікавили сліди чужої, задушливої магії, що залишилися в кімнаті. Відбитків пальців він не бачив, як і явного підпису. Лише велика діра на місці того, чого не вистачало, і розуміння того, що якась невідома сила точно знає, де зараз Ліббі.
— Це якийсь вид ілюзії, – доповів Атласу Трістан, тому що інші явно не збиралися говорити про це, не до кінця вірячи йому. — Це не вона.
Атлас насупився і подивився на нього з докором.
— Містере Кейн, настільки потужна ілюзія вимагала б...
— Я знаю, чого вона зажадала б, – проричав Трістан, швидко виходячи з себе через те, що доводиться повторювати, – і запевняю вас, це не вона.
Ніхто з класу ще так грубо з Хоронителем не розмовляв, але Трістану було начхати. Йому і своїх сумнівів вистачало позаочі, адже об'єктивно він розумів, як бачать його решта: його логіка хибна, і сам він поводиться як дурень. Нехай хтось проник у будинок і проніс із собою щось, це ще не означає, що Ліббі Роудс жива. Не доводить це й ілюзія на підлозі її кімнати. Невіра – і особливо невіра Атласа – дратувала Трістана. Адже знайшлася людина, яка викрала Ліббі і володіє ресурсами обдурити всіх, крім одного з найобдарованіших у світі медитів.
Атлас подивився на Трістана, явно стримуючи емоції. Потім він побіжно глянув на Далтона і відвів очі.
— Мені потрібно зв'язатися з радою правління, – сказав Атлас. — Потрібно негайно їм про все доповісти.
З цими словами він зник, залишивши в дверях одного Далтона. Той ще якийсь час стояв нерухомо, а потім стрепенувся і пішов за Атласом.
Коли він пішов, усі знову поринули в мовчання.
— Нам час, – стриманим тоном промовив Каллум, а ось Рейна задумливо насупилася.
— Якщо Роудс мертва...
— Не мертва, – проричав Трістан.
— Гаразд. — Рейна подивилася на нього нудьгуючим поглядом. Так вона висловлювала поблажливість і водночас недовіру. — Отже, вона не мертва. І що це дає?
Ніхто не відповів. Паріса пильно стежила за Трістаном краєм ока. Ось, і вона йому не вірить. Нехай.
А Каллум, цікаво, вірить? Чи повірив би?
Утім, цей напрямок для Трістана закрився. Навіть не будучи емпатом, він знав, що Каллум на нього більше не ставить і надалі Трістан йому не потрібен.